«Тріумф» з’їхав до поруччя, і Гарольд перелетів через нього, мов комаха. Праву ногу охопив жахливий біль. Гарольд почув, як вона мокро хруснула — зламалася. Закричав. Потім йому назустріч полетіло каміння, він нісся прямовисно, карколомно вниз, в ущелину. Чув унизу шум швидкої води.

Він ударився об схил, перекинувся в повітрі і знову впав на праву ногу, зламавши її в іншому місці, знову злетів у повітря, покотився — і раптом зачепився за мертве дерево, яке нахилилося від якоїсь давньої бурі. Коли б його там не було, він би впав в ущелину — і його з’їла б гірська форель, а не ці грифи.

Він написав у книзі тими самими хиткими, дитячими літерами: «Я не звинувачую Надін». Це була правда. Але тоді він її звинувачував.

Обідраний до крові, охоплений жахом, із ногою, яка вся горіла нестерпним болем, він насилу піднявся й поповз угору схилом. Далеко вгорі він побачив: на нього з-за поруччя дивилася Надін. Її обличчя було маленьке й біле — лялькове.

— Надін! — заволав він. Голос пролунав надсадним карканням. — Мотузка! Зліва в торбі на сідлі!

Вона тільки подивилася на нього. Він почав думати, що вона його не почула, і хотів був повторити, коли побачив, як її голова рухається ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч. Дуже повільно. Вона відмовлялася.

— Надін! Я без мотузки не вилізу! Я ногу зламав!

Вона нічого не сказала. Тільки дивилася вниз, навіть уже не хитала головою. У нього з’явилося відчуття, що він перебуває в глибокій ямі, і вона дивиться на нього з краю цієї ями.

— Надін, кинь мені мотузку!

І знову повільний рух головою: неначе замкнулися двері склепу перед чоловіком, який ще не помер, а опинився в лабетах якоїсь страшної каталепсії.

— НАДІН! ЗАРАДИ БОГА!

Останні її слова долинули до нього: негучні, але чіткі серед гірської тиші.

— Це все було підлаштоване, Гарольде. Я маю їхати. Пробач, будь ласка.

Але вона не рушила: стояла й далі дивилася з-за поруччя, як він лежить десь у двохстах футах[158] унизу. Тут-таки з’явилися й мухи, діловито беручи зразки його крові з усяких каменюк, об які він бився і дряпався.

Гарольд поповз нагору, тягнучи за собою роздроблену ногу. Спочатку не було ненависті, не було бажання пустити в неї кулю. Важливо було тільки наблизитися достатньо, аби зрозуміти її вираз обличчя.

Трохи перевалило за полудень. Сонце палило. З його лиця капав піт на гостре каміння і скелі, якими він дерся вгору. Він повз на ліктях, відштовхувався лівою ногою, немов скалічена комаха. Повітря наждаком дерло в горлі на вдиху, на видиху. Він замислився, наскільки довго так лізтиме, але двічі бився поламаною ногою — і його накривав такий біль, що він майже непритомнів. Кілька разів він так з’їжджав назад, безпорадно стогнучи.