— Гарольде! Ні! Ти не можеш!

«Не можу? Подумаєш — гачок натиснути. Можу, звичайно».

Здається, вона від подиву і страху застигла на місці, заглибина її горла опинилася точно під прицілом, і він раптово відчув із холодною переконаністю, як усе планувалося закінчити — коротким і безглуздим спалахом насильства.

Ось вона під його прицілом — практично мертва.

Але коли він почав тиснути на гачок, сталися дві речі. На очі потік піт, і в них почало двоїтися. І він почав сповзати. Пізніше він казав собі, що то поповз гравій під ногами, чи ушкоджена нога підвела, чи те й те водночас. Може, навіть то й була правда. Але відчуття… відчуття було таке, ніби його штовхнули, і довгими ночами від того дня до цього він не зміг переконати себе в іншому. Удень Гарольд був уперто раціональним у всьому, але вночі накочувалася кошмарна переконаність, що це сам темний чоловік втрутився і перешкодив йому. Постріл, який мав би пробити їй горло, вирвався з-під контролю — полетів високо, далеко й красиво в байдуже синє небо. Гарольд покотився назад до мертвого дерева, права нога вигиналась і зачіплялася за все, і все від литки до пахвини було огоронуте в суцільний біль.

Він налетів на дерево й знепритомнів. Коли знову отямився, уже стало поночі, і місяць, на три чверті повний, поважно плив над ущелиною. Надін уже не було.

Першу ніч він провів у гарячці страху — певний, що не виповзе на дорогу, що загине в ущелині. Коли настав ранок, він усе одно поліз угору, пітніючи і чманіючи від болю в нозі.

Почав він підйом приблизно о сьомій, приблизно тоді, коли великий помаранчевий самоскид Поховального комітету мав виїжджати з автобусної зупинки в Боулдері. Він нарешті схопився зраненою, в пухирях рукою за поруччя о п’ятій того самого вечора. Мотоцикл іще був там, і від полегшення Гарольд ледь не заплакав. У шаленому поспіху він витяг із торби на сідлі консерви й відкривачку і повними пригорщами став напихати в рот холодне яловиче рагу. Але на смак воно було погане, і, довго намагаючись перебороти себе, він усе виблював.

Гарольд почав розуміти безперечність своєї близької смерті, ліг коло свого «тріумфа» і заплакав, підібравши під себе скалічену ногу. Потім зміг трохи поспати.

Наступного дня його полило потужною зливою — він весь змок і тремтів. Нога почала смердіти гангреною, і він тяжко намагався не намочити свій «кольт вудсмен» об мокре тіло. Того вечора він почав писати в зошиті з цупкою обкладинкою — і вперше помітив, що в нього псується почерк. Зловив себе на думці про книжку Деніела Кіза «Квіти для Елджернона». Там група вчених примудрилася перетворити розумово відсталого прибиральника на генія… на певний час. А потім бідолаха почав усе втрачати… Як же його звали? Якийсь Чарлі, так? Звичайно, бо так потім називався фільм за книжкою — «Чарлі». Гарний фільм. Не такий гарний, як книжка, з купою шістдесятницької психоделічної фігні, як йому пам’ятається, але все одно хороший. Гарольд за старих часів багато ходив у кіно, а ще більше дивився по відаку вдома. Давно, в ті дні, коли світ був, як би це сказали в Пентагоні, «життєздатною альтернативою», кінець цитати. Більшість тих фільмів він дивився сам.