— Зоби літацьок, Томе! Зоби літацьок!

Том міцно взяв Дінні за зап’ястя і почав крутитися з ним на місці, дедалі швидше й швидше. Відцентрова сила здійняла хлопчика в повітря, і він уже дриґав ногами паралельно до землі. Дінні заходився сміхом. Зробивши два-три оберти, Том обережно поставив хлопчика на ноги.

Дінні хитався, реготав і намагався втримати рівновагу.

— Сє, Томе! Мозна сє тйошки?

— Ні, тобі погано стане, якщо ще. А Томові додому треба. Боже, так.

— Доблє, Томе. Бувай!

Анджі сказала:

— Мабуть, Дінні найбільше в усьому місті любить Ллойда Генрейда і Тома Каллена. Том Каллен — простачок, але…

Вона подивилася на дівчину і замовкла. Та уважно, примружившись, дивилася на Тома.

— А він прийшов з іще одним чоловіком? — спитала вона.

— Хто? Том? Ні — наскільки я знаю, він сам-один приблудився півтора тижня тому. Він був із тими, що в Зоні, і вони його вигнали. Був їхній, став наш.

— А глушка з ним не було? Глухонімого?

— Глухонімого? Ні, я точно знаю, що він сам прийшов. Дінні його обожнює.

Дівчина провела Тома поглядом. Вона подумала про «Пепто-бісмол» у пляшечці. Про пом’яту записку: «Ти нам не потрібна». То було ще в Канзасі, тисячу років тому. Вона в них стріляла. Ух, краще б вона їх убила, особливо оте опудало глухоніме.

— Джулі? З тобою все нормально?

Джулі Ловрі не відповіла. Вона дивилася вслід Томові Каллену. А потім почала посміхатися.

Розділ 64

Розділ 64

Чоловік, який помирав, відкрив свій зошит у цупкій обкладинці, зняв з ручки ковпачок, замислився на мить і почав писати.

Було це дивно: там, де раніше ручка так і літала над папером, заповнюючи кожен аркуш від гори до низу, немов у владі якоїсь прихильної до автора чарівної сили, слова тепер ледве повзли манівцями, букви стали великі й хиткі — він наче в особистій машині часу повернувся в молодші класи.