— Але боротьба за волю ніколи не марна! — почувся вигук.

— Правду гетьман каже! — залунали інші голоси. — Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!

— Але й наших ворогів поменшає! — вигукнув Дмитро Гуня. — Не козацьке діло опускати руки!

— Правильно! Краще кістьми лягти!

— На смерть будемо стояти!

— До останньої кулі й останньої краплі крові!

Інші заперечували:

— Послухайте, що гетьман каже. Ми всі загинемо ні за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров’ю полита.

— Все одно ми не здолаємо коронне військо. Їх тисячі і тисячі, а нас жменька...

— Прощайте, братове! — вклонився гетьман.

Наперед у коло вибіг Дмитро Гуня з палаючими очима.

— Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?

— Ні, товаришу мій вірний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубіж. Тих, хто захоче піти за мною.

Загудів табір, засперечався...

— Батьку! Гетьмане! Товаришу! — рвонувся Дмитро Гуня. — Невже ти покинеш Україну? Запорозьку Січ і Дніпро? І ви, пани молодці, покинете рідну землю? — повернувся Гуня до тих козаків, які перейшли на бік Остряниці. — І ви, братове, покинете Дніпро і Україну нашу? А підете в чужі землі, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну в такий час? Землю свою рідну зоставити навіки? Краще кістьми в ній лягти! Чи ж є другий який Дніпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну ріку, щоб вам, козакам, так служила і кохала вас? Ніхто вас не сміє і не може утримувати. Та закликаю вас: схаменіться, товариші мої! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами!

Пристрасна мова Гуні сколихнула багатьох.

Заклекотів козацький табір на останньому шматку вкраїнської землі. Остряниця стояв звісивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у пориві з простягненими руками, наче німо благав козаків не йти з свого краю... А на землі, на гетьманській шапці лежала булава...

Табір гудів... Одні тягнули руку за Остряницею, закликаючи всіх іти за московський рубіж, інші радили лишитися на своїй землі і битися тут до загину...

Зрештою вгамувалися козаки, і на бік Остряниці став один бунчук... Решта козаків пристала до Дмитра Гуні.

— Прощайте, пани-брати! — вклонився Остряниця і ті козаки, котрі ухвалили йти з ним у Московську землю.