— Так стомився, що й кісток не чую, — мовив глухо. — Відверто говоритиму, братове. Не возьмем ми ляхів за жабри. Воля наша, мабуть, у чорта на рогах. І не мені її здобувати, бо віз мій униз уже котиться. Складаю з себе гетьманське достоїнство і дякую вам, товариство, за честь, яку ви мені виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли винен в чому — пробачайте. А дуже винен — карайте. Я все робив, що міг. І ви все зробили, що було у ваших силах!

— Гетьмане! — протиснувся наперед Дмитро Гуня, і смагляве його лице було білим. — Що чують мої вуха? Ти зрікаєшся нас, гетьмане? А хто ж буде за волю боротися? Хто люду принесе борону?

— Ні, горбатого до стіни не притулиш, — похитав головою Остряниця. — А той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя... Я робив усе, що міг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко, а смерть вже занесла над нами шаблю.

Запанувала напружена мовчанка.

Ніхто й пари з уст не пустив.

— Товариство! — Остряниця рвучко звів голову, і голос його забринів металом. — Лицарі ви мої славні! Спасибі вам за кров вашу, за життя, віддане на вівтар свободи. Спасибі тим, хто не стоїть з нами зараз, а спить вічним сном у землі сирій. Доземний вам уклін, братове і товариство! Більше немає в нас моці боротися з ворогами нашими. Ми знекровлені й оточені. Мені тяжко говорити ці гіркі слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старої костомахи з косою. Просто я дійшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вірну загибель. Честь і совість мені не велять цього робити. Я вів вас, братове, доки вірив у перемогу, доки вірив у щасливу зірку. Більше віри у мене немає. Я сиплю сіль на ваші рани, але мовчати більше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно її. Хто вже не піднімав повстання: Муха і Косинський, Наливайко і Тарас Трясило, Сулима і Павлюк і багато-багато ще наших славних товаришів по зброї. А волі немає. Тільки кров наша густо землю поливає. Чому ми не можемо здолати ворогів нашого народу? Може, не визріла ще наша сила, не закам’яніла наша єдність і спільнота? Бо ми більше зосібно діємо, аніж спільно. Може, настануть кращі часи і хтось інший поведе вас у бій. Але не я. Не хочу вести вас на вірну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли своє життя. Ми сьогодні знекровлені, у нас немає пороху і куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне військо? Я довго думав і кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашої марної загибелі.