— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте «оленебій» дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.

— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.

— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.

— А ось і мій рідненький батечко йде! — перепинила його Мейбл.— Нумо прикинемося зовні веселими й щасливими, як і личить бути справжнім друзям, і хай те, що ми тут говорили, залишиться нашою з вами таємницею, гаразд?

Запала мовчанка; тільки чути було, як усе ближче й ближче похрускує галуззя під ногами в сержанта, котрий невдовзі й сам вигулькнув з кущів майже поруч. Підійшовши ближче, він допитливо глянув перш на дочку, а потім на Слідопита і лагідно сказав:

— Люба дочко, ти молода й моторна, біжи-но пошукай птаха, що я встрілив. Він упав десь отам за тсуговими хащами, понад берегом. І вже не вертайся сюди на горб: ми самі за кілька хвилин зійдемо вниз, бо Джаспер подає он сигнала до відплиття.

Мейбл поспішила виконати батькове прохання й прудко, як і личить юній, здоровій дівчині, збігла із стрімкого горба. Та хоч бігла вона й легко, па душі в неї було невимовно важко. Тому, ледве хащі заступили її від батька й Слідопита, вона припала до дерева і, не в спромозі більше стриматися, гірко заридала. Тим часом сержант з батьківською гордістю проводжав її поглядом доти, доки вона зникла в гущавині, а потім повернувся до свого приятеля з такою лагідною усмішкою на устах, якої ще ніхто й ніколи в нього не бачив.

— Отака легкість і пружність, друже, то в неї від матері, ну, а від мене вона перейняла трохи сили,— сказав він.— Мені навіть здається, що і її мати не була така красуня, а втім, Дангеми,— як чоловіки, так і жінки,— теж відзначаються своєю вродою. Ну, Слідопите, сподіваюся, ти не пропустив цієї нагоди і все до кінця сказав дівчині? В цих справах жінки люблять відвертість.