Перші десять хвилин штурму Слідопит навіть не підіймав з підлоги рушницю, окрім хіба тих випадків, коли переходив на інше місце. Ворожих куль він не боявся, бо добре знав, що вони стін блокгауза не проб’ють. Французька ж гаубиця, котру було захоплено з його участю, була тепер теж не страшна, бо єдине ядро, яке було в ній, ірокези витратили, а зарядити ще, як це з певністю знав Слідопит, вони більше не мали чим. Тож лякатися стрілянини ірокезів не було ніяких підстав; хіба яка сліпа куля, влетівши крізь отвір бійниці, могла зачепити його. Раз чи двічі вони й справді залітали, проте ірокези вели вогонь з такої близької відстані, що під тим кутом неможливо було влучити в людину, а коли б вони відійшли на належну віддаль, то можливість уцілити в бійницю стала б ще в сто разів менша. Аж ось Слідопит зачув шурхіт мокасинів і хрускіт хмизу під стінами й одразу здогадався, що ірокези готуються підпалити блокгауз. Розвідник покликав Кепа з даху, де небезпека й справді минула, і поставив його напоготові коло бійниці у піддашші — саме над тим місцем, де ірокези складали хмиз.

Людина, не така досвідчена, як наш герой, навряд чи витримала б і поспішила б покласти край цьому небезпечному замірові індіян, пустивши передчасно в хід зброю. Одначе Слідопит зробив інакше. Його метою було не тільки загасити вогонь, якого він не надто боявся, але й провчити ворога так, щоб він до кінця ночі не посмів навіть близько підійти до блокгауза. Щоб здійснити цей намір, треба було зачекати, доки сяйво пожежі освітить як слід тих, по кому він готувався вести вогонь без промаху. Ось чому він дав ірокезам змогу вільно назбирати труску, знести його на купу під стіною блокгауза, підпалити й повернутися назад до кущів. Кепові ж він дозволив зробити тільки одне — підкотити діжку з водою до бійниці над самим багаттям, щоб у потрібну, мить залити вогонь.

Ця хвилина, на думку Слідопита, настала аж тоді, коли полум’я добре освітило довколишні кущі і його пильне й призвичаєне око помітило силуети трьох чи чотирьох причаєних ворогів, що спостерігали, як розгорявся вогонь, і то з холоднокровністю людей, котрі звикли байдужісінько споглядати будь-які людські страждання. Аж тепер, нарешті, Слідопит заговорив.

— Ви готові, друже Кепе? — запитав він.— Крізь щілини починає вже припікати, і хоча ці сирі колоди й не запалюються так швидко, як деякі дратівливі люди, вони таки можуть затлітися й зайнятись, якщо цьому не покласти край. Як там, діжка на місці? Дивіться, лийте саме в ту бійницю, що треба, щоб не розілляти марно воду.