До гасієнди прямував старий «Мерседес»; усередині було четверо чоловіків. Шлях був курний, з глибокими коліями — звичайна, в міру занедбана сільська дорога. Мануель Рока побачив гостей ще здалеку.

Він підійшов до вікна. Спершу було видно тільки стовп куряви, що здіймався над безкраїм морем кукурудзи. А тоді почулося гудіння мотору. У цих краях ні в кого більше не було автомобіля. І Мануель Рока це знав. Він побачив, як «Мерседес» на мить з’явився, а тоді знову зник за смугою дубових насаджень.

Більше він не дивився.

Він пішов назад до столу й поклав руку дочці на голову.

— Вставай, — сказав він дівчинці. Він добув із кишені ключа, кинув його на стіл і кивнув синові.

— Гаразд, — відказав син.

Вони були ще діти, двоє дітлахів.

На роздоріжжі коло струмка старий «Мерседес» не поїхав просто до гасієнди, а звернув убік, удаючи, що їде до Альваресів. Четверо їхали мовчки. Той, що за кермом, був одягнений у якусь форму. А той, що сидів попереду, поряд із водієм, був у костюмі кремового кольору. Гладенько випрасуваному. У зубах — французька цигарка.

— Пригальмуй, — наказав він.

Мануель Рока почув, що гул мотору віддаляється в напрямку до Альваресів, і подумав: «Кого вони думають обдурити?»

Він побачив, як до кімнати зайшов син із рушницею в руці й ще одною — під пахвою.

— Поклади тут, — сказав він. А тоді повернувся до дочки: — Ходи-но сюди, Ніно. Ходи, не бійся.

Елегантний чоловік у «Мерседесі» загасив цигарку об панель приладів і наказав водію зупинитися.

— Отут буде добре, — сказав він. — І заглуши цю чортову таратайку.

Почувся скрегіт ручного гальма — з таким звуком розмотується ланцюг із колодязної корби. І все. Над полями запала непроникна тиша.

— Звідси ліпше йти навпростець, — сказав Тіто, що сидів ззаду із пістолетом. Він був іще хлопчиськом. — Тепер у нього буде час утекти.

— Не втече, — сказав той, що в костюмі. Він уже по горло ситий тим утіканням. — Ходімо.