Мануель Рока відсунув кошики з садовиною, нахилився, підняв потайну ляду й зазирнув досередини. Криївка являла собою звичайну яму. Здавалось, то нора якогось звіра.

— Послухай-но, Ніно. Зараз у нас будуть гості, і я не хочу, щоб вони тебе бачили. Мусиш заховатися. Буде ліпше, якщо ти перечекаєш тут, аж поки вони підуть. Зрозуміла?

— Так.

— Залазь і сиди тихо.

— Хоч би що тут діялося, не виходь, не рухайся, сиди тихо й чекай.

— Усе буде добре.

— Гаразд.

— Слухай. Може статися, що мені доведеться піти з цими синьйорами. А ти не вилазь, аж поки по тебе не прийде твій брат, затямила? Або поки не почуєш, що тут уже нема нікого і все вже скінчилося.

— Гаразд.

— Чекай, аж поки нікого не буде.

— Не бійся, мала, з тобою нічого не станеться. Домовилися?

— Так.

— Дай цьом.

Дівчинка припала губами до батькового чола. А батько потріпав її рукою по волоссі.

— Усе буде добре, Ніно.

Він стояв на місці так, наче мав іще щось сказати чи зробити.

— Я не хотів, щоб так вийшло, — промовив він.

— Завжди пам’ятай: я не хотів, щоб так вийшло.

Дівчинка інстинктивно шукала в батькових очах якоїсь підказки, намагаючись збагнути, про що йдеться. Та не знайшла геть нічого. Батько схилився над нею і поцілував її в губи.

— А тепер, Ніно, давай лізь униз.