— І мені здається, що ви можете добрати пере­конливих аргументів до будь-якого з будинків. Ви­брали це, щоб я не заважав вам дивитися в той бік, тож я можу зробити висновок, що той, на кого ми чекаємо, має прийти саме з боку Каса Міла.

Артеміс посміхнувся:

— Молодець, друже.

Каса Міла — будівля початку двадцятого століт­тя, спроектована відомим іспанським архітектором Антоніо Гауді. Стиль арт-нуво. Фасад складається із вигнутих стін і балконів з витими металевими поручнями. На тротуарі біля будинку було повно туристів, що юрбилися в очікуванні денної екскурсії по вражаючому дому.

— Ми впізнаємо нашу людину серед цієї юрби? Ви впевнені, що її досі немає? А якщо вона стоїть і спостерігає за нами?

Артеміс посміхнувся, блиснувши очима.

— Повір мені, її тут немає. Якби була, галасу бу­ло б набагато більше.

Батлер нахмурився. Саме зараз він би охоче ви­слухав усі факти. Але це не в стилі Артеміса. Для юного ірландського генія ефектне пояснення було частиною плану.

— Принаймні, скажіть, чи озброєний наш інфор­матор?

— Сумніваюся, — відповів Артеміс. — А якщо і так, він з нами більше секунди не пробуде.

— Секунду? Примчиться через космос, чи що?

— Не через космос, друже, — поглянув на годин­ник Артеміс. — Через час. — Хлопець зітхнув: — Та потрібна мить уже минула. Здається, я даремно нас сюди привіз. Наш гість не матеріалізувався. Шанси були невеликі. Очевидно, на іншому краю розколи­ни нікого немає.

Батлер навіть гадки не мав, про яку розколину каже Артеміс, він просто відчув полегшення, що можна по­кинути це небезпечне місце. Чим скоріше вони повер­нуться до барселонського аеропорту, тим краще.

Охоронець витягнув з кишені мобільний телефон і натиснув кнопку швидкого набору. Відповіли після першого ж гудка.

— Марія, — сказав Батлер. — Колекційний, пронто.

— Сі, — коротко відповіла Марія.

Жінка працювала в іспанській компанії з прокату ексклюзивних лімузинів. Була вона напрочуд гар­ненькою і могла лобом розбити цеглину.

— Це Марія? — поцікавився Артеміс, удаючи, що запитує, аби підтримати бесіду.

Але Батлера не так просто було надурити. Артеміс Фаул ніколи не запитував так просто.

— Так, Марія. Це зрозуміло, бо я назвав ім’я, коли звертався до неї. Як правило, ви не цікавитесь воді­ями лімузинів. А це вже четвертий раз за останні п’ятнадцять хвилин. «Чи Марія нас забере? Як ти ду­маєш, де зараз Марія? Скільки Марії років?»