Хлопець потер скроні.

— Це все через оте бісове статеве дозрівання, Бат­лере. Щоразу, коли я бачу гарненьку дівчину, витра­чаю цінні ресурси мозку на думки про неї. Та дівчи­на в ресторані, наприклад. Я глянув у її бік разів десять за останні кілька хвилин.

Батлер автоматично оглянув дівчину професій­ним поглядом охоронця.

Їй було років дванадцять-тринадцять, зброї, зда­ється, не було, а була грива білявих кучерів. Дівчина старанно вибирала тапаси, а чоловік поруч із нею, можливо, її батько, читав газету. За столиком був іще один чоловік, він намагався якось притулити милиці до стільця. Батлер вирішив, що дівчина безпосеред­ньої загрози не являє, хоча і може завдати клопоту, якщо Артеміс не зможе зосередитись на плані.

Батлер поплескав свого юного підопічного по плечу.

— Відволікатися на дівчат нормально. Природно. Якби ви не були так зайняті рятуванням світу остан­ні кілька років, це сталося б раніше.

— Але все одно я маю контролювати цей процес, Батлере. У мене багато справ.

— Контролювати статеве дозрівання? — хмикнув охоронець. — Якщо вам це вдасться, станете пер­шим, у кого вийшло.

— Я багато в чому перший, — сказав Артеміс.

І це правда. Жодний інший підліток не викрадав ельфів, не рятував батька від російської мафії і не до­помагав придушити гоблінську революцію в чотир­надцять років.

Двічі квакнув клаксон. На перехресті стояв ліму­зин, і у відчинене вікно до них махала дівчина.

— Це Марія, — сказав Артеміс, але швидко опану­вав себе. — Тобто, ходімо. Може, пощастить на іншо­му місці.

Батлер вирушив першим, зупинив транспорт по­махом велетенської долоні.

— А чи не взяти нам із собою Марію? Водій зна­чно полегшив би моє життя.

Хлопець не відразу зрозумів, що з нього кепкують. — Дуже смішно, Батлере. Це ж жарт, чи не так? — Так.

— Так я і думав, але в мене не дуже великий до­свід у галузі гумору. Жарти в мій бік дозволяв лише Мульч Діггумс.

Мульч — гном-клептоман, який то щось крав у Артеміса, то допомагав йому вкрасти. Діггумс ува­жав, що в нього виняткове почуття гумору, проте майже всі жарти зводилися до функцій власного ор­ганізму.

— Якщо це можна називати жартами, — посміх­нувся Батлер, пригадавши гострого на язик гнома.

Раптом Артеміс завмер. Навіть не почавши фразу, що готова була зірватися з губ.

— Я щось відчуваю, — видихнув хлопець. — Елек­трику.