— Від руки Господньої чи від руки нечистого, — пробурмотів він…

Від села вже їхало до них кілька вершників. Князь побачив той хід одразу, уздрів сиві бороди дідів, що сиділи на конях, юрбу селян, що зібралася серед сільського майдану.

— Їде сюди копний суд, — сказав конюший.

— Не мели дурниць! — обірвав його князь.

— Я тільки сказав, — з притиском повторив конюший, — що їде копний суд.

— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.

Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. «Ну й хай!» — подумав він.

Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.

— Що скажете, люди? — голосно запитав він.

— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…

Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.

— Вона не відьма! — сумирно сказав він.

— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.

— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!..

Суд уже в’їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку. Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю хвилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали бризнути дощем.

— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?

Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.

— Тебе питають! — крикнув люто конюший.

— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…

— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.