Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.

— У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачківського. — Може, розкажете про новини й нам?

Пан Твардовський не відповів.

— Хіба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачківського.

Всі знову засміялися, а Твардовський сидів — ані пари з уст. Ходачківський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звівся з-за столу.

— Ходімо, пане Твардовський, — він гикнув і втерся рукавом. — А то панство помре з цікавості…

Застільники ввічливо ошкірилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тілистим Ходачківським.

— Ах, цей пан Твардовський! — манірно сказала донька Ходачківського. — Завше він зі своїми таємницями.

У світлиці, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усі кутки, навіть за двері визирнув.

— Все боїтеся підслухів, пане Твардовський, — пробурмотів Ходачківський. — У моєму домі нема підслухачів.

— Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський.

— Ну, гаразд, — заспокоїв його Ходачківський, увалюючись ув услон. — Можете розповідати, тут і справді нікого нема.

Твардовський умостив дрібне тіло на дзигель, і його обличчя споважніло. Позирнув на Ходачківського гострими оченятами і нарешті розтис тонкі пошерхлі вуста:

— Привіз вашій милості вісті, яких сподівалися… — Ходачківський засопів і насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя.

— Пан Долинський…

— Що пан Долинський? — жваво підхопив Ходачківський.

— Пан Долинський за тиждень вибирається зі слугами до Луцька.

Ходачківський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотів просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокійно витримав панський погляд.

— Це певні вісті? — спитав нарешті Ходачківський.

— Як те, що сиджу перед вами, — спокійнісінько відмовив Твардовський. — Їхав до вас, два дні не злазячи з коня.