— Слава панові Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський.

В загорожі вже метався другий бик. Скажено рикав, і кров заливала йому очі. Він наскочив на труп міщанина й почав бодати його. Рій стріл упився в тіло тварини, а кілька пострілів бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тоді почав шалено рити рогами землю. Боки його лисніли від червоної юшки, а з рота виривався важкий рев.

Розпачливий крик струснув повітря — це третій бик вирвався з рук погоничів. Відкинув їх, зачепивши одного рогами, і з ярим ревом метнувся на засадників, що стояли біля загорожі. З зойками помчали засадники через майдан, а бик, ускочивши в прохід, погнав за ними. Кілька шляхтичів устигло вискочити на загорожу, а один упав, підтоптаний могутніми ратицями.

Загриміли постріли, й засвистіли стріли. Осадники запаморочливо загорлали з усіх боків. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бік і забив ратицями.

На майдані, де ще пахло кров’ю, горіли високі багаття: три туші було підвішено над вогнем, а загорожі розбирали на паливо. Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.

Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.

— Такого видовища, ваші милості, — кричав підпилий Твардовський, — я не пам’ятаю, доки живу! О, про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!

— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський. — Гей, ви, чи привели музик?

— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.

Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.

— Гей, люди! — загорлав він. — Я оце наказав викотити для вас п’ять кухв горілки!

Одностайний крик вирвався з сотень грудей.

— А ці воли я віддаю вам закусити!

— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.

Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.

— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз’ятрена юрба стрімголов кинулася до м’ясива.

Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев’яні чаші…