Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…

Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов’їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла. Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марія погасила в собі хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечі хустку. Тут пахло сухим зіллям та глиною, і її знову пойняв біль. Аж зупинилася — такий різкий та чіпкий був той біль, — здалося їй, що у вікно зазирнуло Іванове обличчя. Вже не виходила на подвір’я, бо їй захотілося ще глибше поринути в своє заціпеніння, вона несподівано відчула себе так, начебто Іван був поруч неї. Тоді припала до вікна — хилилося на захід сонце. Уривки колишнього, замішання, неспокій, той-таки біль торкнули її знову. Жінка відчула, що хата стала для неї раптом мала, аж на плечі давила. Тоді вона заплакала, бо до неї несподівано й нагально наплинув дзвінкий сонячний день, і вона спробувала затримати в душі цю чудову святковість.