Грубник Самійло зняв замка, і двері голосно заспівали. Війнуло сирою землею і спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келії кудлаті постаті.

— Це тут! — сказав Самійло, простягаючи важку й кострубату долоню.

Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:

— Починайте!

Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.

— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо…

Двійко лопат м’яко увійшло в ґрунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.

Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були, наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.

— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові… лежали вони, мов янголенята.

Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Іллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільно спалахнули. І підігнулися коліна в Іллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом. Решта ченців незграбно бухнула на коліна й собі.

— Помолимося за їхні душі! — сказав Ілля.

Схилили голови. Заметільниця зібралася на силі й знову жбурнула до них довгого сніжаного хвоста, сніг ліг на зігнуті спини й голови, і тільки воротар озирнувся й ошкірив до того вихору по-блазенському кривого рота.

Ілля Торський уже стояв. Обличчя його було ділове.

— Зробиш їм, Самійле, труни, — сказав якомога тепліше й раптом поклав на грубникове плече білу, викохану руку. — З мореного дерева, Самійле, і пофарбуєш золотом.

Над головою знову застукала у воловий пухир Заметільниця — затахкотіли далекі тимпани, немовби вибиралось у похід велике військо. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-віщунка і співак, а позаду, ніби мак цвів, — лицарство запорозьке. Вигравав на білому коні на чолі того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Іллю Торського, — Ілля впізнав його відразу. Адже обличчя оте також було виточене з білого каменю і такі широкі, такі чорні були в того козака очі! Тріпотіла на його плечах одежа, і він сам на буряково-бузковому тлі наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковій дорозі незчисленне військо, і в такт кроку їхнього вигравав і бив холодний і сухий тимпан.