Відтак перестав і дощ. І шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.

Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі, як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.

Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м’яке, волосся темне, м’яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!

— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.

Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.

— Га?

— Кажу, втіху маю душевну!

— Що ти зробив?

— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…

Жінка дивиться на нього, а він на неї. І діти за нею — як віяло.

— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. І м’яка.

— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!

— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.

Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.

— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!

Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…

Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. І чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. «Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! І-і-і! Боже ж мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!»

Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м’яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.

Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марійки. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.