— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря.

Той стояв, важко впираючись об ковіньку, схилив могутню голову і ледь похитувався.

— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох. Ми вас на те й запросили…

Здивовано витяглося попикове лице, густі краплі поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Світили очима, і було в тих очах більше прохання, ніж погрози. Попик витер з лоба піт, повагався з хвилину, а тоді рішуче ступив наперед. Став перед маленькою труною і скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима півень, на білому полі яскраво червоніли його борода і гребінь.

— Навіщо ви це робите? — зашамотів попик, уражено повертаючися до господаря. — Навіщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?

— Ніяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар і подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свій блиск. Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм’якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.

— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.

— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…

Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.

— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить Бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить Бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…

Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.

— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте Божу службу…

Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам’яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.