У двері вповзло опудало з коров’ячою маскою і на чотирьох ногах. Хитало попоною і дибало на середину зали. Троє чорнооких дівчат ішло слідом: одна вела «корову» за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжезим батіжком…

— Ой ти, Боже мій, Боже! — заголосила раптом господиня й заломила руки. Чорне обличчя її хиталося з боку на бік. — Що вас чекає, бідних, що вас чека-а-а!

Попик визирнув з-поза книги, сині його очі дивилися спокійно.

— Плач, мати, плач! — обійняв за плечі дружину господар. — Плач, жінко, голосніше, пора така нам настає!..

Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.

— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!

Корова стала. Звела голову й мукнула.

— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!

Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко…

Поруч голосили жінки над вусатою «бабою». Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…

— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!

Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М’яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п’явки, вуса…

Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.

Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.

— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…

Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.

Тоненька, як нитка, усмішка зів’яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…

Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…

— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!..

Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до «пана» і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.