— От бачиш, — сказав Іван, викрешуючи вогню до люльки. — Ти мене дивним назвав, а насправді дивний ти. Такі смішні казки оповідаєш…

— Це тому, що я голодний, — сказав, проковтнувши слину, песик. — І я сам із задоволенням з’їв би таку скибку доброго хліба…

Тоді вони й побачили ту жінку. Йшла не до них, а від них, мабуть, звернула з узбічної стежки. Мала на собі чорну одежу, й Іван подумав спершу, що то ніч відходить із землі. Довга й чорна сукня стелилася по землі й мела порох — йшла жінка надто повільно й урочисто.

— Якась пані йде, — сказав песик. — Не треба її зачіпати.

— Вона перша нам по дорозі зустрілася, — заперечив Іван. — А ти ж знаєш звичай?..

— Не знаю ваших звичаїв, — сказав песик, — але цю жінку я обминув би десятою дорогою.

— Тут одна тільки дорога, — відповів Іван. — А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрічного.

Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.

— Де ти йдеш, чоловіче? — спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.

— Дав мені, пані, Бог гаразд, — сказав, знімаючи шапку, — і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…

Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.

— Вернися, — сказала вона, напівобертаючись до нього. — Я тобі буду сама за куму…

— А кум? — спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.

— Кума ми по дорозі зустрінемо, — сказала жінка й швидко пішла в його бік.

Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер — стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.

— А я вас за пані прийняв, тітко, — сказав Іван. — Таке мені чудне здаля замерехтіло…

— Що тобі замерехтіло, забудь! — сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…