Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.

Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.

Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий. Трава, через яку пішов старий, відразу ж змочила йому чоботи й рясу, і мокра тканина плескалась об шкіру.

Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.

Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.

Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.

Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.

Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.

Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.

1977

Чорна кума

Чорна кума

Ішов по дорозі, загорнений із ніг до голови в туман, і від того йому зовсім не було тепло. За ним біг, майже розтоплюючись у сивому молоці, малий песик, якому так само було холодно, як і господареві.