— Коли прийде вістун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покірна, й тобі за це віддасться котрийсь із мимовільних гріхів…

Співали солов’ї, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старої входив спокій. Хотіла уявити засміяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. «Вони прийшли майже одночасно, Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. — Хто ж із них той вістун?»

Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб. Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося.

Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі.

— Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер із голоду?

— Та вже на вашому хлібі сидів, — відказав хлопець.

— Ну, то й гаразд, — мовила вона, сідаючи біля нього. — Не передумав?

— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?

— А може, це облудний голос?

— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.

— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.

— Я готовий, — сказав він твердо.

— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере…

І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без’язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав, мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. «Гай-гай, — думала вона, — так сум’ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?»