— А як увійду, то що?
Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.
— Упирем станеш, — сказала вона.
Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисно, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем’яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги. Їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
— Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.
— Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.
Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив’язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев’яне.
— Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
— Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.
— То давайте скажемо йому.
— А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.
— А прогнати ту Біду ви не можете?
Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності. Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з’явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені.
— Спитуєш мене, хлопче? — хрипко спитала стара, — Не дозволю, щоб спитував.
Тоді хлопець зовсім розгубився. Відвернувся й пішов до перелазу. Спинився по дорозі і знову витяг перед себе руку. Віз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той її волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев’яний та сірий чолов’яга і показав кругле заплакане лице.