— Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!..

— Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.

— Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні…

— Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.

— Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.

— Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.

— Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.

Простяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.

— Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.

— Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.

— Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!

— Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.

— І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?

— Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.

Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.

— Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!

Став на четвертий бік, але там нічого їм не з’явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.

— Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.

— Таж нема, — відказав хлопець.

— Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.