Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в’язалися вузли зір у ньому.

— Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв’язавши розірвані краї.

Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв’язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв’язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.

— Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.

Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…

Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.

— Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!

Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.

— Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!

Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:

— Поклади в горщика, бо розсвітиться!..