І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.

– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.

– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.

Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.

– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.

– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.

– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!

Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…

Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.

– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.

– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.

– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?

Сестра знову якийсь час мовчала.

– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.

– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.

І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.

– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.

– Ще раз клянусь Богом, що ні!

– Тоді їдь і якщо вони за тебе її віддадуть, привозь чимшвидше, бо ти вже зовсім здурів із тими своїми писаннями, – строго сказала Варвара.

Певною мірою мала рацію. Оте моє писання, а більше – дописана мною історія Малоросії, яку почав Петро Михайлович, було таки безумством. Але тільки написавши ці дві книги (до речі, в історичну оповідь Петра Михайловича я поробив деякі вставки й розмисли, ввів найцікавіші, на мою думку, документи, та й назва була моя), я виконав недовідомого обов’язка, який невідь-чому лежав на моїх плечах і гнітив, як тягар над Танталом, але тепер цілком себе від нього звільнив. Відтак поїхав до Естляндії напрочуд спокійний, прояснений, ніби сонцем налитий, тим більше, що цього разу супроводжувала мене сонячна погода.