– Але ж чому, Варваро? – спитав я.

– Забув одягти їх, – сказала Варвара. – Так, як описав, – вони ніби голі!

Як видно з цього небезрозумного висновку, в моїй сестрі напрочуд поєднувалися мудрість із анальфабетизмом. Ну що ж, Бог їй суддя!

Дав я прочитати уривки із хроніки після численних та настирливих домагань й Івану Михайловичу, вилучивши, звісна річ, описи моїх до нього гостин і ще деякі речі. Той сказав, що прочитав скрипта з інтересом, що є в ньому непотрібні заумності, які читання роблять нецікавим; зрештою, він їх пропускав, отже суті писання вловити не міг, бо, пропустивши розмисли, що міг утямити? Остаточний його вирок був тотожний із Варвариним: спалити! Коли ж не хочу спалити, хай би я дозволив йому, як старшому братові, рукописа виправити, бо я свій рід, а особливо його самого, подав вельми непригоже.

– Але чи не ви недавно метали громи в наш рід, – сказав я зачудовано, – і грозилися написати про нього "чорну книгу"? Чи, може, я занадто всіх обілив?

– Бачиш, – закотив очі Іван Михайлович, – одне діло говорити, а інше писати. Справді, до "чорної книги" я знамірювався, але ж не написав її. А чому? Тому, що коли взяв до рук перо, аби свій рід обезсмертити, пиши, пане, так, як того вимагає пристойність, а не твоє передзавзяття. Наковдобив тут сім мішків гречаної вовни та ще й з чорненьких овець!

– Але ж те, що написано, правда! – сказав я.

– Не кожна правда у світі пожитна, – сказав брат, – а коли так, то не тільки буває непотрібна, а не раз – шкідлива. А шкідлива правда, яке добро нам принесе? Окрім того, це правда перепущена через твої очі, а кожна людина, сказано в Біблії, - лож, отже, й правда твоя брехлива. Коли ж її перепустити через кілька розумів, то, відповідно поправлена, вона й стане правдешньою правдою.

Це була казуїстика, після неї ставало зрозуміло, чому Іван Михайлович прагнув стати петербурзьким чиновником: я ледве вирвав у нього рукописа, бо не бажав мені його віддавати. Зрештою, ми після гострих сварок домовилися, що я скрипта пильно сховаю і більше нікому не показуватиму; він же, як людина старша й умудрена життям, сподівається, що з літами я помудрішаю також і або перепишу свого твора в догіднішому для роду дусі, або ж його спалю. Отже, дописавши манускрипта, пообіцяв я, сховаю його за дідовим портретом, віддавши його на волю божу, а яка вона буде, не нам загадувати. На цих умовах рукопис до мене повернувся, але, проглядаючи, я помітив, що деякі сторінки з нього вибрано – я писав хроніку не в зошиті, а на окремих листках. На мої претензії брат зробив вигляд, що не розуміє, чого від нього хочу; отже деякі шматки твору я змушений був записувати вдруге, покладаючись на власну пам’ять. Свою ж обіцянку сховати скрипта я виконав, і оце тільки зараз його вийняв, щоб і собі перечитати й дописати епілога.