Але ні я, ні Мула Ібрагім, що знав усе, не могли пояснити випадку, про який я хочу розповісти. Справді, довгі місяці війни змінили людей, люди зробилися вкрай брутальні, немилосердні, може, тому, що їх відділяв од домівки незмірний простір, може, через суворі умови війни й постійну близькість смерті, але з другого боку — хіба люди можуть настільки змінитися, що ти раптом зупиняєшся розгублено й, здивований, запитуєш: хто ці люди? Невже це ті самі, що ти знав їх цілих два роки? Мовби війна довго труїла їх, і зло, досі приховане, може, навіть не відоме їм самим, нараз виступило з них, наче хвороба.

Надвечір я повернувся з варти на постій — клапоть сухої землі серед мочарів з хатою, де жила молодиця з трьома дітьми та сухореброю корівкою, яку тримала в хліві з хворостяними стінами. Жінка сама доглядала дітей і корову, її чоловік, очевидно, був по той бік плавнів — воював проти нас. Вона нічого не розповідала про нього, взагалі ні про що не розповідала, та й ми не питали її. Молодиця уникала зустрічей з солдатами, а ввечері замикалася з дітьми в халупі.

Вона була схожа на вродливу молодицю з якогось нашого села над Савою, і ми дивилися їй услід, доки вона, струнка й міцна, не заходила за хлів чи за стіжок ситнику, але мовчали. Може, заради дітей. Або через прапороносця Авд-агу, який би зняв голову кожному, хто посмів би сказати якесь погане слово про чужу жінку. Або, може, ще соромилися один одного.

Того дня, коли це сталося, прапороносця не було з усіма — він пішов у якійсь військовій справі, а я саме стояв на варті. Коли я повернувся, усі були набурмосені, в їхніх очах проглядала якась зловтішна погроза.

— Іди в хлів, — сказали мені. Це повторювали, мов наказ, підганяючи мене і не відповідаючи на мої запитання. Діти сиділи навпочіпки під хатніми дверима.

Я поза хатою й стіжком ситнику зайшов до хліва. На землі лежала жінка. Ібрагім Паро, обтрусившись від соломи й павутиння і затягнувши ремінь, вискочив, не глянувши на мене.

Жінка лежала непорушно, з голими стегнами, навіть не намагаючись накритися, — чекала, коли все минеться. Я вклякнув коло неї. Обличчя її було бліде, очі заплющені, скривавлені губи стиснуті. Жах охоплював усю її постать. Я обсмикав білу сорочку й накрив її, хусткою спробував витерти кров з обличчя. Тоді вона розплющила очі й злякано глянула на мене. Я всміхнувся, щоб заспокоїти її: не бійся, нічого не зроблю тобі. Але вона ніби ще більше злякалась, в її очах зблиснула ненависть. Я дістав із торби сухаря, якого не з'їв на варті, і простягнув їй: візьми, даси дітям. Жінка погордливим рухом відкинула сухаря і плюнула мені в обличчя. А я — нічого не зробив, навіть не ворухнувся, не обтерся. Мене скувала її мука. Цієї миті я все збагнув. Якби я вчинив над нею, поваленою, насильство, як усі, вона перенесла б це зціпивши зуби і ненавиділа б нас, мов собак, ціле життя. А людська чесність і співчуття — після насильства, яке було для неї наче землетрус, чума чи лиха доля, що її насилає господь і якої не можна відвернути, — несподівано пробудили в ній гідність і показали міру її приниження. Із жертви невблаганної долі вона стала жертвою людської жорстокості.