Але, незважаючи на його мотивацію, його поради були дуже доречними. Він мав рацію: я не працював з Марвіном на повну силу! Ми перебували з ним на такому формальному рівні спілкування, що навіть називати один одного на ім’я було незручно. Марвін ставився до себе дуже серйозно: він був практично єдиним моїм пацієнтом, з яким я ніколи не жартував. Часто я намагався зосередитись на наших стосунках, але, окрім деяких стріл дотепності, які пролетіли на наших перших заняттях (як оті, в стилі «Ви, психіатри, вважаєте, що секс є підґрунтям всього»), він більше не робив жодної спроби покепкувати. Від того часу як він позбувся мігрені, Марвін ставився до мене з великою повагою і шаною, він завжди відповідав на мої запитання про його почуття до мене, що я знаю свою справу.

До того часу як минуло шість місяців від початку терапії, я почав більше турбуватися про Марвіна, але все одно не відчував глибокої приязні. Це було дивно, адже мені подобався сновидець: я захоплювався його сміливістю і його нищівною чесністю. Час від часу я змушений був згадувати, що сновидець — це той же Марвін, що відкривав шлях до свідомості Марвіна, — цей інший образ «Я», здатний до абсолютної мудрості та самопізнання.

Сновидець мав рацію, коли казав, що я не хотів занурюватися в подробиці й з’ясовувати, звідки до мене потрапило серце для трансплантації: я був неуважним до переживань Марвіна та подій його раннього дитинства. Як результат, я присвятив наступні два заняття детальному вивченню його дитячих спогадів. Одна з найбільш цікавих речей, які я з’ясував, полягала в тому, що, коли Марвінові було сім чи вісім років, в його родині сталася якась страшна й таємнича подія, після чого його мати назавжди вигнала батька зі спальні. Хоча Марвіну ніколи не казали, що трапилося, зараз, ґрунтуючись на кількох випадкових коментарях матері, він мав підозру, що його батько зраджував дружину або був затятим гравцем.

Після того як батько їх покинув, сталося так, що Марвін, наймолодший син у родині, став постійним компаньйоном своєї матері: його обов’язком було супроводжувати її на всі заходи. Роками він терпів кпини своїх приятелів на тему, що зустрічається із власною матір’ю.

Зайве казати, що новий обов’язок Марвіна не додав йому ніжних почуттів до батька, який нечасто відвідував родину, а згодом узагалі зник з їхнього життя. Два роки потому його старший брат отримав листівку від батька, у якій той повідомляв, що живий і почувається добре, а також висловлював переконання, що його родині набагато краще без нього.