— На жаль, мадам, це звичайні суниці, — виправдовуючись, пробурмотів я.

Чорні окуляри повернулись у бік мого голосу.

— Точно? Але ж я відчуваю аромат цукерок «Тагада»! Ви що, розпилюєте запахи, як квіткарі?

Зрадівши приводові для розмови, я заявив, що буду щасливий знайти гідну заміну.

— Що ж... У такому разі я візьму один карамелевий і два лакричні. І покладіть до коробки, будь ласка, дванадцять апельсинових «макарон» для мого пса. Це його улюблений аромат.

— Як його звати?

— Жуль.

І вона усміхнулась, попестивши піщаний смух.

— Що, Жулю, дати тобі один «макарон» одразу? — звернувся я до собаки. — Це подарунок.

— Він вам не відповість, адже він — на службі.

Тьохнуло в серці. Ця нерозлучна пара, яка просто проходила мимо, викликала в мене дивну суміш почуттів: захоплення і смутку, — і жінка вловила це у моєму голосі, коли я попросив вибачення.

— Жуль усе розуміє, — пояснила вона. — Він їсть тільки тоді, коли я знімаю з нього повід.

— Чудова дресура.

— Радше гордощі. Він вважає себе відповідальним за мене.

І в її голосі я почув гордощі, що їх вона приписувала своєму собаці. Зненацька мене охопила страшенна туга. Я ніколи ні за кого не відповідав. Мама була справжньою скелею, тато ж спалив за собою мости, і жодна з моїх жінок не хотіла дітей. Лабрадор дивився мені просто у вічі. Раптовий напад ревнощів до охоронця цього квітучого тіла примусив мене відвести погляд і замилуватися бюстом власниці Жуля. Фантастичні груди, які заперечували закон гравітації, а проте мали цілком реальний вигляд; вони відгукувалися на кожен порух пальців, що діставали кредитку із гаманця та навпомацки шукали рахунок із таксі, який випав. Я не встиг перехилитися, аби підібрати папірець — пес, відстежуючи найменший жест власниці, миттю краєчком лапи підсунув рахунок до нігтів підзахисної. Аліса Ґальєн — її ім’я було зазначено на кредитці. І в мене стислося серце, коли на згадку спала пісенька Бреля[1]: «Дозволь стати тінню твоєї руки, тінню твого собаки...» Я зазвичай не звертав уваги на те, що серйозні люди називають «справжнім життям», аж раптом мені закортіло стати поглядом, очима для цієї прекрасної жінки.

Єдине, чим я міг собі допомогти — це якомога довше загортати тістечка, милуючись бірюзовим бюстом та бурхливими радощами покупниці. Однак її збентежив неквапливий шурхіт паперу. Вона поклала два пальці на стрілки годинника, не прикритого склом.

— Ми поспішаємо на посадку, — ввічливо, але з легким роздратуванням заявила жінка. — Не думаю, що нам аж так потрібна подарункова обгортка.

Ніби виправдовуючись, я випалив, що вважаю її дуже вродливою.