— Але тільки не мій пес! Це ж поводир, погляньте на медальйон, на його документи! За європейським законом 2008 року я маю право брати його з собою до літака...

— Однак не у випадку переповненості — тут має вирішувати командир.

Ні. Це сказав я. Роздратований чоловік в однострої обернувся до мене. Його брови розлючено підскочили вгору, і він глузливо зирнув на фісташковий кашкет та строкатий жилет.

— Ач! І чого бажають солодощі «Ладюре»?

— Ви маєте дотримуватися правил. Мадемуазель сказала, що за європейським законом...

— Слухай, повертайся краще за свій прилавок! Мені ці суперечки ні до чого.

— Якщо ти не збираєшся змінити тон, то суперечка лише починається.

— Тобі що, проблеми потрібні?

Замість відповіді, я схопив його за кумедну краватку й підняв у повітря. Усі кривди й образи, яким я зазвичай протиставляв бедуїнську незворушність, раптом злились воєдино і виплеснулися на цього шолудивого упертюха. Я струшував ним, примовляючи:

— Європейський закон 2008 року важливіший за рішення командира борту — повтори це і негайно вибачся! Або я викличу прикордонників, і вони оштрафують тебе за дискримінаційні висловлювання та відмову виконувати свій обов’язок! Гей, та ось і вони! Привіт, Жане-Мі!

Тричі на день я ходжу на перекур із поліціянтом-прикордонником — і ось тепер, загрозливо випнувши щелепу вперед, він прибіг на галас. Я пояснив Жанові-Мішелю ситуацію. І поки він лякав упертюха штрафом у чотириста п’ятдесят євро, я відчинив клітку з Жулем, яка вже стояла на рухомій доріжці для багажу. Пес буквально кинувся мені на шию — і я ледве втримався на ногах. Він тричі пристрасно лизнув мене язиком — і відчепився, кинувшись до ошелешеної Аліси, яка, стиснувши повід у руці, розпитувала інших пасажирів, незадоволених затримкою через неї.

Я підійшов, аби втішити її, підібрати упаковку з тістечками, яку вона випустила під час сутички. Аліса подякувала, вийняла з торбинки візитівку і простягнула повз мене. Я радісно схопив картку, побажав Алісі приємної подорожі і пообіцяв зателефонувати увечері.

Тим часом підбіг хлопець у наручній пов’язці — він прикотив інвалідне крісло, щоби підвезти Алісу до пункту митного контролю перед посадкою. Інцидент було вичерпано. Я помахав рукою собаці, який невідривно дивився на мене, трохи похиливши голову в бік — ніби не розуміючи, чому, врятувавши їх, я одразу йду геть.

У ваганнях вибору між почуттям ностальгії і духом суперництва, я повернувся до зеленого диліжансу, де на мене, вперши руки в боки, чекав начальник.

— Де Фреж, якого біса ви залишили робоче місце?!