А втім, починав я доволі вдало. Зазвичай мене вважають наслідком імміграції, проте перш за все я є паростком літератури. Через кілька годин після мого народження охоронець Посольства Франції у Дамаску, викидаючи сміття, знайшов мене на дні одного з баків. Вочевидь, мене залишили сміттярі. Дружина аташе з питань культури, Еліана де Фреж, зробила все можливе, аби всиновити мене — наважилася навіть вивезти мене з Сирії в дипломатичній валізі.

Новоспечена мати з повагою ставилася до мого походження — і назвала Зібалом; це від арабського «зібала» — сміття. Щодо решти, то вона збудувала моє минуле майже з нічого. За батька мені став ватажок бедуїнів, який зрікся дружини через зраду; вигнана з племені, вона була змушена шукати для мене кращого життя, тож довірила сина Французькій республіці, скориставшись сміттєвими баками. Коли мені було тринадцять років, вийшов роман «Зібал, дитя зі смітника», який претендував на престижну літературну премію «Феміна». Критики із захватом писали про головного героя — бедуїна, який навчався у Політехнічному інституті, прагнучи винагородити бідолашну матір за жертву, а прийомну родину — за шляхетність; отримавши диплом, він, врешті-решт, мав повернутися до Дамаска, скинути Асада та встановити молоду демократичну владу, не граючи на руку Братам-мусульманам. На 438 сторінці бедуїн геройськи загинув, залишивши трьох дітлахів, з яких — одна дівчинка, що присяглася одного дня завершити справу батька, ставши послом Сирії у Парижі.

Насправді цей воістину королівський шлях закінчився вже на університетській лаві. Зібал де Фреж не виконав обіцянок, а свою благодійницю змусив брехати. Я скнів у безвісті, так і не відірвавшись від французької землі, був надто довірливим, сліпо слухався ошуканців і дозволив нашому славному імені потьмяніти. Матеріалу на другий том пригод бедуїна вочевидь бракувало.

Я аж підстрибнув, почувши гавкіт.

— Трясця, та обережніше ж! — вилаявся клієнт, товар якого я випустив з рук.

Заклякнувши з порожньою коробкою у руках, я прислухався до звуків, що долинали з глибини холу № 2.

— Жулю! — кричала Аліса. — Не чіпайте його! Зупиніться!

— Гей, ви збираєтеся наповнювати мені упаковку?

Проте я зробив телепневі знак замовкнути. Жіночі зойки вже перекривали гавкіт. Недовго думаючи, я перескочив через прилавок і кинувся до виходу № 20. Повідомлення про рейс на Ніццу супроводжувалося рекламою сезону знижок у «Галереях Лафаєт». Коли я розштурхав ліктями натовп, то побачив двох працівників аеропорту, що, знявши з Жуля повідок, намагалися запхнути його до клітки; третій тим часом роздратовано твердив Алісі, що літак переповнено і за рішенням командира тварини мають летіти в багажному відділі.