* * *
На зміну гомону прийшло глибоке мовчання. Місто охопив німий жах, здавалося, воно затамувало подих, як потопельник у відчайдушній спробі зберегти останній кисень у легенях. У вулицях, його артеріях, застигла кров, серцебиття урвалося, нерви оголилися. Світ виснажувала не кров із ран: він мовби задихався в гарячій пилюці зимового полудня.
Персефона чекала, що її порятують. Хтось мав прийти, підняти її з цього бруду, з цього звалища, і забрати з собою, привести до безпечного місця, де її полікували б, але спливали хвилини, спливла година, ставало холодно і темно, а ніхто не приходив, усі тільки йшли геть. Персефона була сам на сам із трупами і зі своїми думками, які, ледве чуті нею досі на тлі скарг поранених, тепер верталися. Безсумнівність спасіння, зцілення поволі танула натомість зароджувалося гірке розуміння, а будь-яка певність змінилася страхом, що сповнює ту, хто не знає, куди їй слід іти, чи вона взагалі здатна іти, чи вона ще живе, а чи вже померла. Страхом, адже вона не знає, адже вона нічого не може знати. Тож Персефона зосталася й втупилася поглядом у хмари в спробі розгледіти крізь них сонце. Проте дівчина просиділа тут так довго, що воно вже відвернулося від цього дня, занурившись за горизонт. Замість сонця перед її очима зблиснули перші зорі, чужі сонця і місяць, який примушував себе дивитися.
Місяць не відвертався. Його втомлений погляд розрадливо лягав їй на обличчя. Холодне місячне світло — їй на рани. Спи, неначе радив він уголос, спи, дитино. Насправді ж довкруж неї панувала мертва тиша.
Персефона поринула в забуття, її тіло знесилено лягло поміж мерцями — спочити серед понівечених гранітних облич відомих чоловіків, і ревіння нового сигналу тривоги перенесло її в ніч. У ніч бомбардувань. У довгу, безмісячну, вогненну темінь, у безсилля, подібне до її власного.
* * *
Тільки на ранок світ прокидається. Ніч — царство сну, і все спить, щоби поменше відчувати. Екрани у вітринах і вітальнях, до яких іще постачають струм, посилають аналогічну анестезію, снодійний білий шум, веселку тест-таблиці або цифрову чорноту. Цього ранку люди юрмляться на вулицях у пошуках відповідей і допомоги, а також надії; газет немає, замість оголошень — офіційна мовчанка. Триває війна, і ніхто не знає, чому. Протягом усього дня зовсім не виють сирени, не гарчать бомбардувальні ескадрильї, по всьому місту не чути жодного пострілу. Тож телевізори знову вмикаються. Двірники починають замітати сміття. Поштар — розносити листи. Бездоганно вбрані кореспонденти повідомляють про підступний напад... Увесь світ віднині розколовся, мов тріснуте люстерко, що його скалки по-різному віддзеркалюють те саме світло. Ніхто не сміє все-таки спитати,