Перші переселенці залишають місто вже надвечір. Самі собі чужі. За кордоном цієї країни, десь-інде, на відстані сотень миль, двійник вбудовує в свої новини підслухані слова, надаючи їм протилежного сенсу. Людство снить. Прокидаються демони страху. Справжній тільки сон Персефони.

Вона пробудилася на другому тижні війни, коли смерть уже сиділа при столі, неначе давній знайомий, а молодь більше не виходила на вуличні протести: майже всіх вивезли, а ті, хто лишився, не мали сил на спротив. Якби Персефона визирнула за вікно, то й не збагнула б, що в країні війна. Наближалася весна, і дівчина лежала в білій теплій постелі. Надворі починало сніжити.

Частина перша

Частина перша

I

I

На лекціях д-ра Тіля завжди панувало заціпеніння, яке він свого часу сприймав за свідчення шани й поваги до його обізнаності, аж поки студентів виказало глибоке зітхання і хтось у першому ряду позіхнув. Їм було нудно, він був нудний, але тільки для першокурсників, у яких уже роками веде цей базовий курс. Вступ до давньої історії, а по обіді — вступ до археології. Він був свідомий того, що не розповідає нічого цікавого, нічого такого, що ця юнь перед ним, яка під час його лекції думала вже про наступний предмет, не могла б почерпнути з якоїсь книжки, та наразі йому це було байдуже. Вони приходили тільки тому, що д-р Тіль завжди відмовляв студентам у матеріалах лекцій, хоча міг би продиктувати їх уже з голови. Ішлося не про ледачість чи зловмисність, радше про звичайне марнославство. Якщо він і має стовбичити тут щотижня, повторюючи ті самі заяложені, висмоктані з пальця, безліч разів читані й перечитані основи, то бодай перед залою, повною студентів, щоб ті за його знання хоч чимось йому віддячували, принаймні виповзали з ліжок. Диктофони на його лекціях були суворо заборонені. Якби змога, він заборонив би студентам і ділитися конспектами. Отож Тіль стояв перед ними, вікна були зачинені, й нестерпна спека, а також суміш випарів тіл ста п’ятдесяти слухачів і легкого алкогольного штину — понеділок, як-не-як, — змушували його прискорити темп свого викладу. Обрида, відраза до цих безнадійних нездар, жоден із яких, якби це від нього залежало, не випустився б із університету, охопили його так, що він заговорив із незвичним для себе поспіхом. Пару закінчив на п’ятнадцять хвилин раніше. Геть, геть із цієї смердючої парильні. Тіль ненавидів своїх учнів, що знуджено позіхали йому в обличчя, жили своїм життям і хотіли дрімати, а не вчитися. Він питав себе, скільки днів іще лишилося чекати, перш ніж йому нарешті дозволять повернутися назовні, туди, де можна вивчати покійників — і князів, і рабів, серця яких давно зупинилися. Вони були йому миліші за будь-кого з цього жахливого міста. Його слухачі зітхнули з полегшенням і отямилися від своєї летаргії. Тіль чкурнув повз них, проігнорував чиєсь запитання і захряснув за собою двері. Тепер швидко за ріг, у ліфт. Зненацька чиясь рука міцно й вимогливо схопила його, повертаючи втікача назад.