— Тілю! Та постривайте хвильку!

Навіть не озираючись, Тіль почав інстинктивно вивертатися й висмикувати руку.

— Та куди ж ви? Мені конче треба з вами побалакати, і справа не така вже й другорядна. Друже мій, ідеться про вашу роботу. Приділіть мені кілька хвилин, якщо я вас, звісно, не відволікаю від чогось важливішого.

Тіль подивився на руку, що його тримала, відтак підвів погляд. Він очікував побачити чиєсь чуже або призабуте обличчя, пику якогось співробітника або студента. Ректор Путьєр, рославий, рано посивілий фізик; вугрі та зморшки біля губ додавали йому віку, хоч він, імовірно, не був аж такий старий. Схилившись уперед до Тіля, нижчого за нього майже на півголови, і спершись на гладенький чорний лакований ціпок, навряд чи йому потрібний, ректор спокійно й упевнено усміхався Тілю. Доктор відступив на крок, опустив очі долі й поквапно вибачився, старанно добираючи ввічливих слів. Мовляв, він лишень поспішав до туалету.

— Тоді приходьте пізніше. Я буду в своєму кабінеті й чекатиму на вас, але не надто довго, — він простежив очима за Тілем, відтак затис свого ціпка під пахвою й попрямував назад до сходів.

Тіль передумав щодо ліфта. Путьєр спантеличив його. Не те, щоб Тіль не вмів спілкуватися з людьми, навпаки, він міг бути доволі приємним співрозмовником, коли того бажав і коли очікував на бесіду, проте щойно думки йому заносилися деінде — і тепер розлетілися навсібіч, мов зграйка сполоханих голубів. Він мусив присісти ненадовго, скориставшись напівтемрявою підвальних сходів, перш ніж рушити далі. Тіль заніс свою сумку до кабінету, розклав речі на столі й знову вийшов за двері. Він намірявся вже піти додому, але вказівник — легко помітні жовті літери на блакитному, — за яким орієнтувалися відвідувачі у пошуках дирекції або будь-якого іншого кабінету, нагадав йому про справу. Таблички провели його від сходів до сходів, іще на півповерху вгору, відтак зміястим коридором, викривленнями лабіринту, яким була ця безліч разів ремонтована, модернізована й перепланована будівля, і врешті на піддашшя, в приміщення адміністрації. Кілька днів тому в пошкодженому цвіллю даху прорізали панорамне вікно, крізь яке пробивалося світло навіть за цієї хмарної погоди. Секретар попросив його почекати недовго: в ректора нарада. Тіль затулив очі від променів паперами, які прихопив із собою. Він ніколи не брав додому багато роботи, але ці сторінки хотів прочитати до завтра. Одна студентка вмовила його продивитися її письмову. Цей небажаний обов’язок душив його, ледь не ставав посеред горла, і він проклинав власну слабкодухість. Слід було ввічливо, але твердо відхилити прохання, та він відволікся на щось, як завжди з ним траплялося у цім коридорі, був украй неуважний, до того ж дівчина була гарненька. Вона пахла дзвіночками й накручувала на палець темне пасмо, а коли заговорила, в її волоссі зблиснула біла шпилька. Дівчина обдарувала його усмішкою, чарів якої була свідома. Тіль навіть не розчув її слів, лише покірно кивнув.