Чи все це видіння зболеної жінки, а чи смерті, свідками яких стає Вероніка, справді справа рук Полудниці? Тим часом викривається дедалі більше моторошних таємниць: і про покійну подругу, яку всі вважають босорканею, і про рідну людину, яка виявиться геть незнаною. Чи виборсається Вероніка з пастки, у яку втрапила?

Ця насичена гуцульськими легендами й містикою історія змушує замислитись: можливо, це не злі духи винні у людських негараздах?

УДК 821.161.2

© Замойська М. І., 2020

© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2021

Передмова

Ця історія почалася 2012 року. З жінкою, яка стала прототипом головної героїні, ми познайомилися випадково на відкритті виставки модного львівського художника. Чомусь одразу звернула на неї увагу. Вродлива пані, зі смаком убрана, приязна та приємна, із таким захватом розповідала про творчість Родена й мого улюбленого Моне, що я заслухалася. Подумала: «Мабуть, мистецтвознавиця». Помилилася. Вона була донька відомого мецената та дружина успішного українського бізнесмена. Розговорилися. Кілька разів сходили на каву, зустрічалися на відкритті різних виставок, приходила нова приятелька й на мої презентації. Вона познайомила мене зі своїм чоловіком. Двадцять років щасливого шлюбу, який затьмарює хіба що відсутність дітей. Чоловік ніжно тримав дружину за руку, закохано зазирав в очі, обсипав її компліментами — я навіть позаздрила такій ідилії. Бо в самої тоді все було навпаки: болісно переживала розлучення.

Потім вона кудись зникла… А за пів року знову з’явилася на моєму обрії — розчавлена й напівжива. Зателефонувала, запросила на каву й розповіла історію свого життя, у якому, як виявилося, порівну було і смутку, і радощів, і горя, і щастя. І була порожнеча. Навіть кохання не могло заповнити цю її внутрішню спустошеність. Жінці потрібен був хтось чужий. Не психотерапевт з логічними розмислами, не близька подруга з життєвими порадами, не мама з жалощами, а чужа людина, якій можна просто виговоритися. І я — «чужа» — слухала.

Історія мене приголомшила. Пазли погано складалися в картину, але було в тому щось химерне й водночас жасне. Це історія жінки, яка щойно пережила восьму втрату ненародженої дитини. Історія жінки, яка була одержима материнством і яка, маючи все, оцього для себе найважливішого не могла мати. Терплячий чоловік, що, попри все, уперто її кохає. Материнство, у якому їй відмовлено, і її така шалена одержимість ним. Я прийшла додому і взялася писати… Про неї. І навіть не для всіх — для себе. Не дописала. Бо історія відмовлялася розвиватися за моїм планом, наче на щось чекала.