Наші дороги знову розійшлися. Як стрімко ввірвалася ця жінка в моє життя, так раптово й зникла. Спільні знайомі казали, що переїхала жити в іншу країну. Чернетка недописаного роману лежала в архіві, і я була впевнена, що ця оповідь так ніколи й не буде дописана.

Улітку 2019 року біля оперного театру до мене озвалася елегантна пані в красивому рожевому костюмі та білому капелюшку. Це була вона.

Щойно я повернулася додому, то передусім відкрила недописаний файл. Тепер я знала, як має закінчитися ця історія.

Коли ви дочитаєте роман, то, можливо, подумаєте: «Так не буває. Ох, та Дара Корній». А я заперечу словами моєї героїні: «Буває, буває ще й не так! Бо це людське життя».

Роман «Троян-зілля» — це історія, списана з реалій. Історія, у якій, звісно, присутній авторський домисел. Історія, героїня якої дозволила її розповісти за умови, що імена-прізвища персонажів та деякі локації будуть змінені.

Дякую прототипу моєї головної героїні за цю довіру. Принагідно щиро дякую моїм першим читачам та консультантам цієї історії. Ваша допомога безцінна. Насамперед моєму коханому чоловікові, першому читачеві та другу Володимиру Чуловському, а також письменнику, перекладачу та краєзнавцю Сергію Синюку, історику та краєзнавцю Олегу Заячківському, книгознавиці та книголюбу Людмилі Фіть, доброму книгоприятелю Олександру Скализі, уважним до деталей чарівним паням Мар’яні Верховцевій та Наталі Піці, працівницям Львівського обласного клінічного перинатального центру та його пацієнткам (прізвища з етичних міркувань просили не називати), гордовитій горі Говерлі, яка за третім разом таки дозволила на себе піднятися та побродити її схилами. Велика подяка колективу видавництва «Віват» за плідну співпрацю: Юлії Орловій, Оксані Кандибі, Олені Рибці, Аліні Беляковій та багатьом іншим. Окрема шалена вдячність моїй чарівній редакторці Марії Бірченко, яка на відмінно прожила цей текст.

Вдумливого занурення в події, мій читачу!

Частина перша 1

Віднедавна Вероніка полюбила темряву. Темрява — це велике ніщо. І водночас темрява — це спокій. Темрява — це забуття. Темрява — це сподівання на те, що завтра не настане. Бо, може, Бог над нею нарешті змилостивиться: вона засне й не прокинеться. Заплющила очі, наповнюючи тіло темрявою. Темрява хапала за серце, пірнала в мозок, з’їдала душу. Ще трішки, мить, — і все скінчиться. Та раптом мертвий чар тиші розітнули неприємні звуки: надривно затужила сирена, занявчав заблуда кіт, зареготали п’яні пізні перехожі під вікнами…

Поки жива. Бо хай би куди душа примандрувала по смерті — у рай чи в пекло, — котячих оргій, завивань сирен і безпросвітних п’яниць там точно не буде.