А що в лікарні? Усе як завжди в лікарні. УЗД підтвердило: дитина мертва. Термінова операція, яку кесаревим розтином не назвеш, пологами й поготів. Засинала-вмирала під кволо-заспокійливі слова чоловіка. Прокинулася в післяопераційній, найнещасніша у світі. Лежала мовчки, навіть не розплющувала очей. Її син помер. Не захотів народжуватися. Чому так? Чому вони не хочуть ставати її дітьми? Закінчені наркоманки, алкоголічки, повії, злидарки — ті, хто найменше заслуговує на щастя материнства, — отримують його просто так, дарма. А вона? Вона найбільше цього прагне — і не може мати. Значить, вона найгірша з-поміж найнедостойніших? Навіть не так. Найгірша з-поміж найзатятіших грішників. Тому що вона вбивця власних дітей. Десять спроб — десять ненароджених малят. Остання її надія народити в сорок чотири провалилася. Більше смертей не буде. Кінець. Офіційно ця десята її вагітність позначена першою смертю дитини, бо немовля таки народилося — хай мертве, хай через кесарів, але… Майже шестимісячне й не викидень.

А дев’ять попередніх її непохованих дітей? Жодного не носила понад чотири місяці. Вероніка пригадує свою одержимість узяти в природи те, що має належати їй за здоровою логікою. Лікарі всі як один запевняли: вона абсолютно здорова, а феномен того, що її організм так противиться вагітності, не могли пояснити. І вплинути на це ані медикаментозно, ані психологічно теж ніяк не могли. Хтось з ескулапів запропонував скористатися послугами сурогатної матері. Вона погодилася. Однак і ця спроба урвалася викиднем…

Скільки разів вона собі повторювала як мантру, що стане матір’ю? Затято, з кожною вагітністю. Вірила, що рано чи пізно вона зможе виносити маля. Дев’ять невдалих спроб. І от нарешті остання, у яку, крім віри й молитви, найкращих лікарів і купи грошей, було вкладено й те мізерне і водночас найпотужніше — надію.

Не раз вона вклякала в церкві перед іконами, просячи Господа простити їй усі гріхи, вільні та невільні, простити гріхи її предків, якщо такі є і якщо то вони заважають їй виносити дитинку. Благала подарувати їй найцінніший дар для жінки — дар материнства. Завжди в серці жила віра, завжди. Вона сповнювала її, заспокоювала й запевняла, що цього разу все буде добре.

Може, тому Вероніка майже з першої хвилини зачаття знала, що вагітна. Майже відчувала присутність майбутнього маляти, розмовляла з крихіткою, розповідала казки, умикала красиву музику, свою улюблену: Вівальді, Шопена, Моцарта, інколи джаз. Робила це так, щоб ніхто з домашніх не запримітив та не подумав, бува, що вона причинна. Хіба що Ростик про це знав і не дивувався. Сам часто розмовляв з ненародженим. І навіть тепер, після десятої втраченої вагітності, він її не покине нізащо, бо вона для нього все. Вероніка просто це знала.