МАТИ: Як ти смієш так до батька... Я не впізнаю тебе, дитино.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Пане директор, пора на нараду.

ГЕРОЙ: По тридцятьох роках я усвідомив глибину провин, а власне, своїх провин. Татусю. Матусю. Так, це я з’їв ковбасу у Велику П’ятницю 15 квітня 1926 року. Я соромлюся свого вчинку. Я запланував з’їсти ковбасу значно раніше, разом із Ясем і Павликом. Мій ниций вчинок, любий татусю, не має виправдання. Я з’їв ковбасу з гріха ненажерливості. Не був голодний. Завдяки твоїй турботі, татусю, у дитинстві я мав удосталь хліба. Часто отримував дрібні гроші на ласощі. Попри це я зогрішив.

МАТИ: Таж батько питає про цукор, а не про ковбасу.

ГЕРОЙ: Матусю. Не захищай мене. Зречися сина. Я з’їв і цукор, і ковбасу. Пам’ятаю, що близько третьої години, хвилин за п’ять до... ми почали їсти ковбасу. Я з’їв найбільший шмат. А ще наша люба бабуся, яку я угробив своїми підступами...

МАТИ: Таж бабуся природною смертю...

ГЕРОЙ: Бідолашні батьки, ви породили потвору. Впродовж десяти років я зумисне давав стрихнін бабусі у бісквітах. Пам’ятаю також свої підступні витівки із сірниками. З відразою згадую, що планував угробити ще й татуся.

БАТЬКО: Гарні речі.

ГЕРОЙ: Ці думки і плани зродились у моїй голові, коли мені сповнилося п’ять рочків. Пам’ятаю оті п’ять свічечок, що палали на тортику...

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ (нетерпляче): Пане директор. Уже час.

ГЕРОЙ: Я хотів би ще зізнатись у...

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Саме час...

ГЕРОЙ: Любі мої, у мене конференція, чуєте?

Батьки виходять.

ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Конференція лише за дві години, але треба підготуватися. Зараз я підготую вас до всього.

ХОР СТАРИГАНІВ: Котику сіренький, котику біленький,

Котку волохатий, не ходи по хаті.

Не ходи по хаті, не буди дитяти,