Що ж, я стуляю пельку і тут перепиняю тебе, мій Щоденнику. Балачки Матері-Павучихи виснажили мене. Амстердам спустошив мене. На мене чекає шлях самоти.

І

Африканським письменникам мого покоління (яке скоро втратить означення «молоде») Т.Ш. Еліман дав змогу виснажити себе в кривавих та шляхетних літературних баталіях. Було в його книжці щось і від величного собору, і від просторої арени; ми заходили до неї, мов до могильника божества, і зрештою приходили до тями на колінах у власній крові, пролитій під часжертвопринесення його шедевру. Будь-якої сторінки книжки було достатньо, щоб переконатися: атож, оце справжній письмак, неперекладний «гапакс легоменон»[2], одна з тих зірок, які лише раз яскраво спалахують на небесному склепінні літератури.

Пригадую одну з численних вечерь, за якою ми обговорювали твір Т.Ш. Елімана. Просто посеред дебатів Беатріс — так, так, та сама чуттєва й невгамовна Беатріс Нанґа, у прекрасних персах якої я сподівався задихнутися й померти, — показала кігті й заявила, що з шаблями наголо варто сперечатися тільки про твори справжніх письменників, що тільки такі тексти зігрівають кров незгірш за дорогий алкоголь і якщо, прагнучи догодити безформному й безхребетному консенсусу, ми уникаємо закладеного в них пристрасного зіткнення, ми безчестимо літературу. Справжній письменник, додала вона, викликає шалену полеміку серед справжніх читачів — а справжні читачі завжди наче на війні. І якщо ви не готові кидатись на арену, щоби забрати собі його бажаний труп — як у грі бузкаші[3], — то лишіть мене в спокої та вертайте конати в калюжі теплої сечі, яка вам здається елітним пивом: ви хто завгодно, але не читач, і ще менше — письменник.

Я підтримав полум’яний спіч Беатріс Нанґа. Т.Ш. Еліман належав не до класиків, а до кумирів. Літературний міф — це як стіл для гри в карти. Еліман сів за нього й виклав три найбільші козирі: по-перше, обрав собі ймення із загадковими ініціалами; по-друге, написав тільки одну книжку; по-третє, безслідно зник. Справді, щоби заволодіти його трупом, слід було втрутитися в гру.

І хоча можна було сумніватись у тому, що колись існувала людина на ім’я Т.Ш. Еліман, або припускати, що це був лише псевдонім автора, який вирішив пошкилювати зі своїх колег чи вирватися з тісного літературного кола, натомість ніхто не наважувався заперечувати колосальну силу створеної ним книжки: дочитавши її до кінця, ви відчували, як вас наповнювало саме життя — потужним і чистим потоком.

Нас досі хвилює питання: чи Гомер існував насправді? Однак це мало впливає на зачарування читачів; адже лише завдяки Гомерові (хай ким він був) ми завдячуємо текстом «Іліади» і «Одіссеї». Так само, байдуже до особистості Т.Ш. Елімана, його містифікації та легенди, саме йому ми мусимо дякувати за твір, який назавжди змінив наш погляд на літературу. А може, і на життя взагалі. «Лабіринт жорстокості» — так зветься ця книжка, і ми, мов спраглі ламантини, припадали до її незамутненого джерела.