«На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво сповістило Цареві, що земля дасть йому повну владу, але натомість зажадає праху мудрих старців, і Цар прийняв вимогу; він одразу заходився палити своїх найстарших підданих та розвіювати їхній прах довкола свого палацу, де невдовзі постав густий і похмурий ліс, який назвали Лабіринтом жорстокості».
ІІ
ІІЯк ми зустрілись — ця книжка і я? Випадково, як часто ведеться. Та я ніколи не забуду слів Матері-Павучихи: випадок — це непомітний звив долі. Уперше «Лабіринт жорстокості» я прочитав не так давно, лише трохи більше місяця тому. Однак не скажу, що ім’я Елімана було мені незнайоме: ще в ліцеї я чув про нього. Він фігурував серед авторів «Короткого викладу негритянської літератури» — однієї з тих невмирущих антологій, що їх іще з колоніальних часів використовують замість підручників у всій франкомовній Африці.
Сталося це 2008 року, у випускному класі військового інтернату на півночі Сенегалу. Тоді література тільки починала приваблювати мене, і я плекав підліткову мрію стати поетом; безглузді амбіції, коли придивишся до найвідоміших з-поміж поетів і усвідомиш, що живеш у країні, укритій набридлою тінню примари гіганта Сенґора[4]; у країні, де віршування й досі було одним із найпевніших знарядь спокусників-бабіїв.
У результаті я губився серед сторінок поетичних антологій, словників синонімів, рідко вживаних слів та рим. Я винен у складанні жахливих віршів, і вимордувані одинадцятискладові рядки рясніли «стиглими плачами», «розчахнутими небесами» та «кришталевими зорями». Я пародіював, плагіатив і підробляв. Несамовито гортав сторінки «Короткого викладу». І саме там я вперше, поряд з іменами славних класиків «чорної» літератури, поміж Чішелле Чівелою та Чікаєю У Тамсі[5] помітив невідоме мені тоді ймення — Т.Ш. Еліман. І присвячена йому в антології анотація була такою незвичною, що не можна було не зупинитись. Дослівно там значилося таке (підручник я зберігаю і досі):