Почалася війна. З кінця 1938 року ніхто нічого не чув про Т.Ш. Елімана. Його доля лишилася загадкою й обросла численними цікавими гіпотезами (не зайвим буде ознайомитися на цю тему, наприклад, з короткою оповіддю журналістки Б. Боллем «Ким насправді був Негритянський Рембо? Одіссея одного привида», Editions de la Sonde, 1948). Видавець, зіткнувшись із загальним осудом, прибрав книжку з продажу й знищив наклад. «Лабіринт жорстокості» ніколи не перевидавали. Нині знайти цей твір неможливо.

Повторимо: у юного автора був неабиякий хист. Можливо, він був генієм. Дуже шкода, що цей геній він витратив на змалювання похмурих картин: надто песимістична книжка описувала колоніальну Африку як безрадісний, безжальний і варварський край. Тим часом континент, який стільки страждав і страждає досі, міг сподіватися, що письменники подаватимуть більш позитивний портрет батьківщини.

Прочитавши ці рядки, я, не гаючи часу, кинувся по сліду Елімана — чи, радше, по сліду його привида. Багато тижнів я витратив на пошуки хоч якихось фактів із його життя, однак інтернет не дав мені нічого, крім того, що я вже знав із підручника. Не існувало жодного фото Елімана. Нечисленні згадки на сайтах були такі розпливчасті, що я швидко збагнув: знали вони не більше за мене. Майже всі писали про «гідного осуду африканського автора міжвоєнного часу», не уточнюючи, за що ж саме варто його засудити. Не вдалося мені дістати більше інформації й про сам твір. Не було жодного свідчення про його глибоке прочитання, жодної присвяченої йому статті або дисертації.