Володимир Даниленко ТІНІ В МАЄТКУ ТАРНОВСЬКИХ

Володимир Даниленко

ТІНІ В МАЄТКУ ТАРНОВСЬКИХ

Сонечко моє, чорне й волохате

Сонечко моє, чорне й волохате

Верба Ая

Верба Ая

Хто б міг подумати, що через три роки безробіття мій батько знайде нарешті роботу, за яку йому будуть платити пристойні гроші? Хоча знайшов він її не сам, а напитала баба Соля. Звати мого батька Євген Луньо. Він — піаніст, музикант не від світу цього, як любить казати мама. Хоча баба Соля в таких випадках не забуває її вщипнути:

— Лілю, про що ти говориш? У нього розум п’ятирічної дитини.

Ліля — це моя мама. Вона викладає німецьку мову в лінгвістичному університеті, має чверть ставки в університеті Шевченка, вечорами веде мовні курси в Інституті Ґете, підпрацьовує репетитором і перекладачем, коли в Кабмін приїжджають німецькі бізнесмени й політики, і пише докторську дисертацію. Моя мама— висока струнка брюнетка. У неї великі карі очі на півобличчя, і коли хтось уперше на неї дивився, то бачить тільки її очі. Хоча все інше в неї теж добре, як іноді любить підсміюватись із цього приводу Аліса Цицалюк.

Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він — дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей і ніколи нічого не чує. Коли мама відправляє його до крамниці, то багато разів повторює:

— Візьмеш три пакети молока, хліб, булку, пачку солі, імбир, сухий котячий корм, силіконовий наповнювач, сметану.

Батько збирається, і вже в дверях вона його перепитує:

— Повтори, що маєш купити.

— Молоко, хліб і сірники, — невпевнено бурмоче він.

— От, бачиш, — дорікає вона. — Знову нічого не слухаєш. Про що ти думаєш?

— Та слухаю я, — відповідає сердито.