Ми сиділи за столом, їли кавуна, диню і виноград, а потім мама запалила свічі, погасила світло, батько сів за піаніно й почав грати, і від цього Аліса засумувала, а в мами збуджено заблищали очі.
Мама відчинила всі вікна й балкони. Був спекотний червневий вечір. У квартирі було душно. Я дививсь крізь вікно на залите вогнями місто і бачив, як тремтить повітря, що його віддає нагріта за день земля. У небі, повернутий ріжками на південь, висів молоденький місяць. Ми задихались від спеки, ніби цей вечір був не в Києві, а в Кабулі. Над нашим будинком проходила небесна траса, якою, поблимуючи вогнями, летіли вечірні літаки. За вікнами несамовитіли цвіркуни. У липкому від спеки повітрі глухо клацали автомобільні дверцята. Я пив багато води і не міг напитися. Над вуличними ліхтарями кружляли нічні метелики, що були єдиною реальністю, яка не дозволяла повірити, ніби ця освітлена ліхтарями вулиця — не декорації театральної вистави, а справжній міський краєвид.
— Щось Аліса засумувала, — сказала мама, розливаючи вино. — Давайте я їй щось веселе розкажу. Наприклад, як мій Луньо співав під моїм балконом романси, коли я була ще дівчиною.
— А що, він і на таке здатний?! — здивовано зламалися брови Аліси Цицалюк.
— І не лише на таке! — засміялась мама й почала розказувати історію, яку я постійно слухаю, відколи себе пам’ятаю.
Романси за канавою
Романси за канавою
Не люблю, коли розповідають те, що я вже багато разів чув. Ще коли слухаєш це вдруге чи втретє, але з різними інтерпретаціями, то можна якось змиритись, та коли одне й те розповідають п’ятдесят перший раз, то залишається тільки вдавати, що чуєш це вперше і тобі це надзвичайно цікаво. Я не хочу повторювати все маминими словами, бо жінки люблять свої розповіді прикрашати всякими дрібницями, які для них мають значення, тому перекажу цю історію своїми словами.
Ще колись до мого народження мама жила в старому жовтому триповерховому будинку на Подолі. їхнє помешкання було на другому поверсі з кованим балконом недалеко від станції метро «Контрактова площа» над сучасною крамницею жіночого одягу. І ця квартира на Нижньому Валу була завжди предметом маминих спогадів.
— Моя покійна бабця, — любила згадувати вона, — ніколи не казала «на Нижньому Валу», а за старосвітською звичкою — «за канавою».
Десь там під асфальтом протікає річка Глибочиця, яку спочатку перетворили на канаву, а згодом пустили в каналізаційний колектор. Ще за царя Миколи II дід баби Солі торгував на дніпровській пристані дровами. А її бабця на свята любила готувати старовинний київський десерт — піраміду з прозорого желе, в якій горіла свічка. Колись це на київських весіллях вважалося, як зараз весільний торт.