Незважаючи на вранішню годину, туди-сюди снують найактивніші, ті, хто добре орієнтуються на розміщенні й нумерації вагонів уздовж перону, де і котрий із них стоятиме. Це продавці київських тортів, пива і ще чогось. Вони відрізнялися від решти людей тим, що завжди пробуджені, бо спати їм взагалі ніколи. Їх цікавлять лише транзитні й свіжі, які відбувають, пасажири.

Коли виск від тертя гальмівних колодок до дзеркально-блискучої робочої поверхні коліс набрав свого апогею, вагони напружилися і, підгецуючись, штурхнули один одного по черзі в ланцюговому порядку, і відразу якось попустилися. Щось зашипіло, заскреготало, клацнуло. Потяг став. Вагони зітхнули, відкриваючи свої двері, ­немовби їм справді стало легше на серці. Це відчуття відразу передалося зустрічаючим на пероні. Вони всі якось, немов по команді, посміхнулися і здійнялися навшпиньки.

Щойно двері вагонів почали відчинятися, то одразу, мов конферансьє на сцені, з’явилися на порогах провідники. Вони задоволено всміхалися у вічі натовпу зустрічаючих, ніби навмисне відтягуючи мить початку концерту. Здавалося, що всі присутні завмерли в цьому очікуванні, як публіка чекає помаху палички в руці диригента. Провідники-конферансьє вклонилися, повернули замки на підлозі й ураз загрюкали, піднімаючись, пороги. Провідники протерли поручні, хутко збігли на перон, а на східці ступили ноги пасажирів, і дійство почалося; радісні скрики вітання, помахи квітами, обійми з поплескуванням по плечах, поцілунки, сльози і не тільки радості, оклики, зойки, передавання–приймання багажу, діти, здійняті на руках понад усіма головами, раптом верескливо пробудилися сміхом радості. Кругом вигуки таксистів, носіїв багажу, продавців тортів, пива, сніданків і бозна ще чого. Усе це загорталося в шум від торохтіння коліщат валіз по плитці перону, шаркання від тертя підошов взуття, волочіння торб і оголошень з гучномовця про вчасне прибуття на київський перон номер три потяга Петербург–Львів.

Тривало це хвилин зо п’ять-сім. Далі галас почав спадати. На пероні залишилися подекуди продавці тортів, газет і закусок та ті з пасажирів, хто власне розпочинав свою подорож з Києва до Львова. Таких було тут не дуже багато. Біля СВ вагонів на пероні було майже порожньо.

Северин стояв навпроти дверей восьмого СВ вагона теж зовсім самотнім. Йому на вигляд років з тридцять. Високий, досить широкоплечий, усе ще стрункий. Високочолий з акуратно стриженим русявим волоссям. Сіроокий із сумним виразом на обличчі. Зодягнений у вільні джинси і таку саму сорочку на випуск та бежеву демісезонну куртку На плечі його висів невеличкий наплічник.