Що я сам думаю про оцю кни­ж­ку? Вона мені огидна, але мої книжки мені завжди огидні. Мій друг Кнокс Бурґер одного разу сказав про якийсь громізд­кий ро­ман, що той «читається так, наче його написав Філ­бойд Студж». Ось ким я себе вважаю, коли пишу те, що я во­чевидь запрограмований писати.

Ця книжка є подарунком самому собі на мій п’ятдесятий день народження. В мене таке відчу­ття, ніби я перетинаю гребінь даху — вибравшись на один зі схилів.

Я запрограмований поводитись по-дитинячому в п’ят­де­сят — ображати «Всіяний зорями стяг», мазюкати фломастером зображення нацист­ського прапора, анального отвору і багатьох інших речей. Щоб дати вам поняття про зрілість моїх ілюстра­цій для цієї книжки, ось мій малюнок ануса:

Думаю, це спроба звільнити свою голову від усього цього сміття — анусів, пра­порів, трусів. Так, у цій книжці є малюнок трусів. Я також викидаю героїв зі своїх інших книжок. Більше не збираюся ставити лялькові вистави.

Думаю, це спроба зробити свою голову такою ж порож­ньою, якою вона була в день мого народження на цій уш­кодженій планеті п’ятдесят років тому.

Гадаю, саме це повинні зробити більшість білих амери­канців і не-білих американців, які наслідують білих американців. В будь-якому разі речі, що вклали в мою го­лову інші люди, не пасують одна до одної, часто ні до чого не придатні і потворні, не гармонують одна з одною, не гар­монують з життям, яким воно насправді є поза межами моєї голови.

Я не маю культури, не маю людяної гармонії в моїх мізках. Я вже не можу жити без культури.

Тож ця книжка — тротуар, засипаний сміт­тям, мотлохом, який я викидаю через плече, подорожу­ючи назад у часі до одинадцятого листопада 1922 року.

У моїй зворотній подорожі я прийду до того дня, коли одинадцяте листопада, до речі, день мого народження, було святковим днем, названим «Днем перемир’я». Коли я був хлопчиком і коли Двейн Гувер був хлопчиком, усі люди всіх народів, які воювали в Першій світовій війні, зберігали мовчання впродовж одинадцятої хвилини по одинадцятій в День перемир’я, який був одинадцятим днем одинадцятого місяця.

Саме в цю хвилину 1918 року мільйони і мільйони люд­ських істот перестали безглуздо вбивати одне одного. Я говорив зі старими чоловіками, які в ту хвилину були на полях бою. Вони так чи інакше сказали мені, що та рап­това тиша була Голосом Божим. Тож посеред нас усе ще є лю­ди, які пам’ятають той час, коли Бог явно промовляв до людства.

День перемир’я став Днем ветеранів. День перемир’я був священним. День ветеранів таким не є.

Тож я викину День ветеранів через плече. День перемир’я збережу. Я не хочу викидати нічого священного. А що ще свя­щенне? Ох, «Ромео і Джульєтта», наприклад.