В ночі, не дивлячись на страшну втому, Гайдамаки і Богданівці кинулися в арсенал… Кількох ще завзятих арсенальців-большевиків виявили були спротив, але скоро переконалися, що даремно… всі добровільно віддавали зброю. Багато оборонців арсеналу поховались по пивницях і ще довго хлопці вишукували і витягали перестрашених людей, навіть жінок і дітей, не роблячи жадної кривди нікому і збирали їх на одному з арсенальських дворів… Багато з них жалувало свого вчинку.
<…>
Арсенальці були зібрані коло Микольських воріт, куди скоро прибув і от[аман] Петлюра. Жалюгідно вони виглядали, особливо жінки і діти, які не знати чого очутились в арсеналі. На домагання Волоха їх постріляти, С[имон] Петлюра безумовно не хотів цього зробити і їх, відвівши ще на Лютеранську 18 [в штаб обороны Киева. –
Ми, вже без свого команданта, по знищеній Московській вул., відтак по Олександрівській пішли з піснями на Подол до своєї школи{1230}.
Левченко, украинский боец, также непосредственный (насколько можно судить) участник:
Під високою з бійницями цегляною стіною, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслугуючі їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій «салдатській» папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: «Коли хочете розстріляти їх – і показує на юрбу – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які може й по несвідомости, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними може є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? я того не дозволю, першу кулю в мене!»… За хвильку підійшов до скорострільців – які нерішучо дивились у бік Петлюри, що повернувся до них спиною і щось розмовляв з полоненими, – якийсь очевидячки старшина з рябим побитим віспою круглим обличам, сталево-скляними очима, рідким рижуватим оселедцем під незграбно вдягнутою шапкою і хриплуватим голосом, тоном, який виключав саму думку про непослух, наказав зняти скоростріли, що негайно і виконано. Полонених вишукували по чотири в ряд та повели до Лаври, де замкнули у казармах, розташованих поруч{1231}.