Цілу ніч і половину наступного дня гендлярка словами добирала в своєму репертуарі найточніші вирази й звороти для президентської промови. Мулат стеріг її, не зводячи погляду зі струнких ніг і дівочих грудей. Вона відкинула суворі, сухі слова, і надто пишномовні, і заяложені від частого вживання, і безглузді обіцянки, і облудні слова, залишаючи тільки такі, що здатні безпомильно впливати на розум чоловіків і почуття жінок. Скориставшись знаннями, придбаними у священика за двісті песо, вона написала промову на клаптику паперу і знаками показала Мулату, щоб той розв’язав мотузку, якою прип’яв її за ногу до дерева. Її знову провели до Полковника, і вона, побачивши його, відчула, як і тоді, поклик любові. Беліса подала папірця і довго чекала, поки Полковник розглядав його.

— Що тут написано? — нарешті запитав той.

— Ви не вмієте читати?

— Я вмію воювати, — відказав Полковник.

Тоді вона тричі перечитала вголос промову, щоб він запам’ятав її, а коли скінчила, завважила, що солдати, які скупчилися довкола, плачуть, а жовті очі в Полковника блищать від захвату. Він був певен, що після таких слів президентське крісло дістанеться йому.

— Якщо хлопці, прослухавши тричі, не перестають плакати, це те, що треба, — озвався Мулат.

— Скільки я тобі винен, жінко? — запитав Полковник.

— Один песо, тобто сто сентаво, Полковнику.

— Небагато. — Він розстебнув замшевого гаманця з рештками від останньої здобичі.

— Крім того, ви маєте право на два таємних слова, — промовила Беліса Крепускуларіо.

— Як це?

Беліса заходилася пояснювати, що за кожні п’ятдесят сентаво, які платить клієнт, вона винагороджує його одним спеціальним словом, здатним розвіяти тугу. Полковник здвигнув плечима. Винагорода не цікавила його, але він не хотів бути нечемним з людиною, яка йому так прислужилася. Беліса неквапно ступила до складаного стільця, де сидів Полковник, і схилилася над ним, щоб подарувати йому свої слова. І тоді він відчув дух дикої звірини, що йшов од цієї жінки, полум’я її стегон, нестерпний дотик її волосся і пахощі м’яти з її вуст, коли вони шепотіли йому на вухо ті два таємних слова, на які він мав право.

— Ось ваші слова, Полковнику. — Вона знову відступила на кілька кроків. — Можете скористатися ними, коли забажаєте.

Мулат вивів Белісу на дорогу, не спускаючи з неї погляду заблудлого собаки, та коли простягнув руку, щоб торкнутися жінки, вона спинила його зливою слів, і він таки злякався, гадаючи, що то — якесь невідворотне прокляття.

Впродовж вересня, жовтня та листопада Полковник стільки разів виголошував свою промову, що якби вона складалася не з таких надзвичайних і надійних слів, то давно◦б уже розсипалася на порох. Він об’їздив усю країну, зупиняючись у найглухіших кутках, де лише смітники вказували на те, що тут живуть люди, і вмовляв виборців голосувати за нього. Поки він говорив, вибравшись на встановлений посеред майдану поміст, Мулат і його люди замітали вулиці, лагодили маківки церков, роздавали дітям карамельки й золотими літерами малювали Полковникове ім’я на стінах осель. Після промови вояки запускали яскраві петарди, залишаючи по собі сповнену сподівань пам’ять, яка ще багато днів висіла в повітрі, наче слід комети. Невдовзі Полковник став найпопулярнішим серед кандидатів. Це було небачене видовище — чоловік, який узявся хтозна-звідки і вплив якого поширився по всіх усюдах, змушуючи битися серце вітчизни. Преса вчепилася в Полковника. Звідусіль приїздили журналісти, щоб узяти в нього інтерв’ю, а кількість ворогів зростала, зробившись мірилом його теперішньої могутності.