— Усе гаразд, Полковнику, — підсумував Мулат на восьмому тижні тріумфу.

Проте кандидат його не чув. Він усе повторював два таємних слова, і це траплялося дедалі частіше. Полковник промовляв їх, коли душу огортав смуток, шепотів уві сні, з ними сідав на коня, згадував їх перед тим, як виголосити свою знамениту промову, й дивувався, відчувши раптом їхній присмак. І щоразу, коли ці двоє слів спливали у його пам’яті, Полковник знову відчував дух дикої звірини, полум’я стегон, нестерпний дотик волосся, пахощі м’яти, поки він кінець кінцем не став схожим на сновиду. І тоді його люди збагнули, що їхній ватаг ще, чого доброго, помре, перш ніж сяде в президентське крісло.

— Яка чортівня тебе мучить, Полковнику? — не раз запитував Мулат, поки той нарешті зізнався, що причина його гнітючого настрою — двоє слів, які закарбувалися в серці.

— Скажи мені їх, може, тоді вони втратять владу над тобою, — запропонував Мулат.

— Не скажу, вони — мої, — заперечив Полковник.

Не годен бачити, як ватаг з дня у день сохне, Мулат закинув за спину гвинтівку й подався шукати гендлярку словами. Він натрапляв на її сліди по всій країні, поки нарешті вздрів Белісу під наметом, де вона робила свою справу. Мулат постав перед нею з гвинтівкою навпереваги:

— Поїдеш зі мною.

Вона цього чекала. Взяла чорнильницю, згорнула полотнину, що правила їй за намет, накинула на плечі шаль і мовчки вибралася на коня. За всю дорогу ці двоє не обмінялися навіть жестом. На третій день Мулат дістався табору і, супроводжуваний вояками, привів жінку до кандидата в президенти.

— Поверни їй слова, Полковнику, а вона нехай поверне тобі мужність, — Мулат приставив гвинтівку до потилиці полонянки.

Полковник і Беліса Крепускуларіо довго дивились одне на одного, і тоді вояки збагнули, що звільняти їхнього ватага від тих двох клятих слів уже запізно, бо всі бачили, як полагіднішали хижі очі пуми, коли жінка з поважним виглядом ступила ближче й узяла Полковника за руку.

Зіпсоване дівчисько

Зіпсоване дівчисько

В◦одинадцять років Елена Мехіас ще була щуплявим дівчам із бляклою шкірою самотньої дитини, ротом, де досі бракувало кількох зубів, волоссям мишачого кольору та надто випнутими як на її зріст кістками, що ледь не витикалися назовні на колінах і ліктях. Ніщо в дівчинці не виказувало ані жагучих мрій, ані пристрастей, що переповнювали її. Вона непомітно никала серед скромних меблів і вилинялих гардин у пансіоні своєї матері. Скидалася на сумну кішку, коли бавилася на подвір’ї серед припорошеної герані та гігантської папороті або коли швендяла з тарілками від пічки на кухні до столиків у їдальні, подаючи вечерю. Пожильці майже не звертали на неї уваги, а коли хтось і озивався до дівчинки, то зазвичай наказував, аби вона побризкала розчином тарганячі гнізда чи наповнила бак у душовій кімнаті, якщо насос відмовлявся качати нагору воду. Виснажена спекою та домашніми клопотами матір не мала ані сил для пестощів, ані часу, щоб наглядати за дочкою, тож і не завважила, коли Елена почала мінятися. В◦перші роки життя це була мовчазна, боязка дівчинка, що грала в химерні ігри, розмовляла сама із собою, сидячи в якомусь закутку, і смоктала палець. З дому вона йшла тільки до школи чи на ринок; її не цікавили галасливі ровесники, які бавилися на вулиці.