Частина І ДЖИФУ, КИТАЙ 1882 рік

Частина І

ДЖИФУ, КИТАЙ

1882 рік

1

1

Мене викрали не в провулку. Не посеред ночі. І не тоді, коли я була геть сама.

Тринадцятирічною мене схопили посеред рибного ринку Джифу[1] на Біч-роуд, коли я дивилася, як пишнотіла жінка скидає на купу сигів, схожих на лопати. Вона сидить навпочіпки, спершись пахвами на коліна, і перекладає найкращі рибини нагору. Довкола те саме роблять ще з десяток торговців, біля яких звивається підвішена в сітках риба. Вода з неї стікає вниз у відра. Земля навколо лисніє від бризок, що розлітаються від ще живих рибин. Їхні тіла вигинаються в повітрі й виблискують, мов сріблясті феєрверки.

Усюди запах вологи й сирості.

Хтось горлає про морського окуня. Мовляв, свіжий. Прямісінько з Печілійської затоки. Його перекрикує інший голос, ще гучніший і виразніший.

— Справжній плавник акули! Підвищує потенцію, покращує стан шкіри, надає сили вашому маленькому імператрикові!

Уся ця лірика — для слуг, які прийшли на ринок закупитися для своїх господарів. Тіла кидаються на вигуки про акулячий плавник, штовхаються та протискуються, сподіваючись на примарне підвищення, кар’єрне зростання чи прихильність. Ніби це залежить від якості плавника.

Доки інші галасують, я й далі дивлюся на торговку рибою, яка викладає свою купу. На відміну від інших, її риба не в сітці, а складена на брезенті. Від перетасовування вона постійно сповзає з вершини купи на край брезенту, де залишається без нагляду.

Шлунок стискається від голоду. Поцупити рибину було б легко. Жінка не встигне й на ноги звестися, коли я підбіжу, схоплю найдальшу рибину та чкурну геть. Я перебираю у штанях срібняки, перш ніж опустити їх назад у підкладку. Ці гроші треба берегти, а не спускати на якусь в’ялу рибу. Я взяла б лише одну чи дві, тож наступного дня жінка легко покрила б збиток. В океані повно риби.

Та доки я роздумую, торговка рибою помічає мене. Вона відразу здогадується, хто я, бо бачить, як мій живіт шматує відчуття голоду й настирно роздирає все, чого торкається. Тіло зраджує мене — тонюсіньке, мов очеретина. Торговка впізнає в мені те, що бачить в усіх вуличних хлопчиськах, які наважуються прослизнути на рибний ринок, і перш ніж я встигаю відвести погляд, її огрядне тіло постає переді мною.

— Чого тобі?